Підтримайте Вільне Радіо
Дослідження на прикладі Маріуполя, Мелітополя, Бердянська, Херсона, Сартани та Мангуша.
Після початку повномасштабного російського вторгнення на окупованих РФ територіях вже змінилися дві, а то і три хвилі ставлеників росіян.
В перші місяці окупації окупантам доводилось докладати зусиль, щоб знайти бажаючих працювати на них. Тож якість кадрів, яких їм вдавалося залучати, часто була дуже низькою. На пропозицію державної зради погоджувалися люди без досвіду управлінської роботи, інколи низького соціального статусу.
Тож з часом їх доводилося замінювати більш придатними до роботи.
Третя хвиля заміни окупаційних керівників розпочалась приблизно у 2024 році (десь раніше, десь пізніше) і вона характерна тим, що в містах та селищах на керівних посадах стали з’являтися не українські зрадники, а громадяни Російської Федерації.
Ми (а це редакції “Вільного радіо”, РІА “Мелітополь”, Приморка.City, 0629.com.ua та Кавун.City) об’єднали зусилля, щоб дослідити біографії тих, хто прийшов керувати захопленими українськими містами та селищами і проаналізувати ті процеси, які відбуваються на тимчасово окупованих територіях зараз.
В цьому матеріалі журналісти видань підсумували дані спостережень за роки своєї роботи та коротко пояснюють тенденції в регіонах. Через поєднання ролі дослідників-експертів та авторів у матеріалі зустрічаються оціночні судження, що детальніше підкріплені матеріалами окремих видань на їхніх сайтах.
Багато з тих, хто з перших днів повномасштабного вторгнення співпрацював з росіянами, а потім очолив окупаційні адміністрації, станом на зараз зникли. Інколи в прямому сенсі цього слова — тобто загинули з різних причин або втекли. Деякі досі живі, але усунуті з посад і відсторонені від будь-якої офіційної діяльності, позбавлені впливу і доступу до російських федеральних грошей.
Костянтина Іващенка призначили у квітні 2022 року, коли бої за місто ще тривали.
Взагалі росіяни планували на цю посаду так званого “народного мера” ще з 2014 року — боксера Дмитра Кузьменка. Він був одним з організаторів “російської весни” у Маріуполі, а після звільнення міста в червні 2014-го втік до Криму. Коли росіяни взяли Маріуполь в облогу навесні 2022 року, Кузьменко навіть розпочав агітацію в соцмережах, писав про “укронацистів” і скоре “визволення” Маріуполя. Проте його пропаганда не мала ефекту, бо в місті в той час не було ані світла, ані зв’язку, і прочитати його меседжі могли лише ті, хто був поза блокадою.
Коли у квітні росіяни частково увійшли у місто і почали встановлювати контроль, Кузьменко приїхав у Маріуполь. Але відмовився очолювати окупаційну адміністрацію. Тож окупантам довелось терміново шукати когось, хто погодився б на таку роботу — керувати вщент зруйнованим містом.
Костянтин Іващенко, на той час директор концерну “Азовмаш”, на пропозицію пристав.
Іващенко походить родом із Жданова, закінчив військове училище в Саратові, але все життя працював не за фахом. За десятиліття на “Азовмаші” він пройшов шлях від інженера до директора. Ім’я чоловіка добре знане серед маріупольців як символ занепаду підприємства: у міськраді неодноразово заявляли, що саме під його керівництвом завод розвалили й розтягнули по цеглинці. А ще певний час він виконував функції секретаря президента і власника концерну Олександра Савчука.
Іващенко мав довгу політичну історію. Спочатку він увійшов до складу міськради від “Партії регіонів”, пізніше приєднався до “Наших”, а останні роки представляв “ОПЗЖ”, заборонену в Україні зараз.
Уже за кілька днів після призначення Іващенко отримав підозру від української прокуратури у державній зраді. У серпні того ж року на нього здійснили замах (автомобіль чоловіка підірвали), він вижив. Та на посаді довго не протримався.
Іващенко з’являвся на публічні заходи п’яним, а під час зустрічей із людьми розповідав таке, що з нього почали сміятися в соцмережах. У січні 2023 року Іващенка зняли з посади. Натомість запропонували бути просто радником у російському представництві міста. Зараз Іващенко залишається у Маріуполі та закінчує ремонт свого маєтку “на Черьомушках”.
Аналогічна доля спіткала і наступника Іващенка, другого ставленика Кремля в Маріуполі, Олега Моргуна.
Він — колишній український міліціонер. Він починав кар’єру в МВС, працював у різних райвідділках Донеччини, а у 2014 році опинився в центрі буремних подій. У травні його призначили виконувачем обов’язків начальника міліції Маріуполя після викрадення колаборантами попереднього керівника, Валерія Андрущука.
Спершу Моргун демонстрував лояльність Києву, але вже за кілька тижнів відкрито перейшов на бік т.з. “ДНР”.
Цей поворот кар’єри став доленосним. Коли українська армія повернула контроль над Маріуполем, Моргуна затримали, але через брак доказів відпустили. Він швидко втік на окуповану територію, де очолив адміністрації Новоазовського району та Ясинуватої.
У 2017 році український суд заочно засудив його до 11 років ув’язнення за участь у терористичній організації. У 2022 році відкрили ще одне провадження — за колабораціонізм.
У січні 2023 року очільник т.з. “ДНР” Денис Пушилін призначив Моргуна “мером” Маріуполя. Міліціонер-зрадник намагався грати роль “господаря міста”: проводив публічні зустрічі, оголошував плани “відбудови”, організовував пропагандистські заходи для місцевих дітей. Проте його авторитет серед містян був мізерним: більшість добре пам’ятала його подвійні маневри 2014 року. Крім того, ті, хто побував у Новоазовську після 8 років окупації, відверто був шокований станом міста. Тож серед людей Моргун мав славу дуже поганого керівника.
В листопаді 2023 року його звільнили без зайвого розголосу. Моргун, як і його попередник, отримав номінальну посаду радника і станом на зараз не відомо, чим конкретно він займається. Його посунули, хоча і залишили життя.
Бердянськ відзначився тим, що ніхто з більш-менш відомих та поважних у місті людей працювати на росіян не зголосився. Тому окупантам довелося шукати серед лояльних мешканців міста або навіть навколишніх сіл, щоб хоч якось заповнити керівні посади у фейковій військовій адміністрації.
Допомагав шукати кадри для окупантів від початку колишній депутат Запорізької обласної ради, керівник бердянського осередку КПУ Олександр Боровков. Він помер в результаті хвороби в травні цього року.
З його подачі у крісло номінального голови ВА посадили раніше судимого пенсіонера з села Новопетрівка Бердянського району Олександра Сауленка.
Він не мав керівного досвіду і погано знав місто. Три роки його керівництва місцевою адміністрацією скінчилися повним провалом в усіх сферах життя Бердянська та двома судовими вироками від українського суду.
Реальною владою в місті від перших днів окупації були представники ФСБ та військові коменданти. Перший з них, російський полковник Артем Бардін, який призначав Сауленка та його заступників, вже у вересні 2022 року був вимушений поїхати з Бердянська. Його автівку підірвали біля будівлі міської ради, чоловікові відірвало обидві ноги, але він вижив. З того часу окупанти почали ретельно приховувати військових комендантів. А після кількох ліквідацій та замахів на провідних посадовців-колаборантів не бажають показуватись й інші.
Так, у тому ж вересні 2022 року в Бердянську разом із дружиною застрелили так званого заступника керівника адміністрації міста Сауленка — Олега Бойка. Він був колишнім депутатом міської ради від ОПЗЖ і єдиним з депутатів, хто наважився обійняти посаду в окупаційній владі. Людмила та Олег Бойки відповідали за проведення так званого референдуму про приєднання окупованих територій до РФ.
Показова історія Світлани Самойленко, яка зайняла посаду “заступника мера з питань економіки, агросектору та фінансів”. Попри високу посаду в окупаційній владі Бердянська, їй досить довго вдавалося приховувати будь-яку інформацію про себе. У березні 2024 року представники ГУР України повідомили про її ліквідацію. Втім, як встановили бердянські журналісти, тоді йшлося про тезку, голову однієї з “територіальних виборчих комісій”. Через місяць Самойленко-посадовиця потрапила на фото окупаційних медіа із робочим бейджем, і так її вдалося ідентифікувати.
Разом зі Світланою Самойленко російський військовий комендант Бардін призначив заступниками ще двох українців.
До окупації чоловік очолював у Бердянську осередок партії “Соціалістична Україна”, кілька разів пробував стати мером, але жодного разу не набирав достатньої кількості голосів на виборах. Як заступник з питань ЖКГ, забирав майно “у державну власність” в окупованому місті та ймовірно був причетний до організації катівень на території Бердянська, за що вже отримав підозру у державній зраді. У червні цього року Головне управління розвідки повідомило про ліквідацію Грицая.
Чоловіка від початку окупації призначили заступником з соціальних питань, помер у Бердянську в березні 2025-го.
Селіванов — військовий злочинець. Його визнали винним у державній зраді, колабораційний діяльності, посяганні на територіальну цілісність і недоторканність України та участі у терористичній організації. За даними СБУ, він брав особисту участь в анексії Кримського півострова і отримав за це медаль “За повернення Криму”. Згодом обіймав посаду члена так званої “ради ЛНР”.
Так званому “секретарю Бердянської ради депутатів” Василю Нечету також довелося переховуватися та довго лікуватися після замаху. Його автівку Сили спротиву підірвали у грудні 2024 року.
До повномасштабного вторгнення Нечет був директором Будинку культури “Нафтохімік”, а також виконавцем українських пісень у складі місцевого вокального колективу. Він регулярно виступав на заходах, присвячених українським військовим, а також сам їх організовував. Але після повномасштабного вторгнення майже одразу перейшов на бік росіян та брав участь в організації пропагандистських заходів для них. У 2023 році обирався до фейкової міської ради від “Єдиної Росії”.
Кирило Стремоусов — відомий колаборант, який під час російської окупації Херсонської області обійняв посаду “заступника голови окупаційної адміністрації Херсонської області” та став головою російського “Комітету порятунку за мир і порядок”. Стремоусов відкрито підтримував вторгнення Росії в Україну.
Проти нього порушили кримінальне провадження про державну зраду, а у 2023 році його заочно і вже посмертно засудили за колабораційну діяльність до довічного ув’язнення.
Стремоусов ймовірно загинув у ДТП 9 листопада 2022 року — у день початку відступу російських військ із Херсона. Це офіційна версія російської поліції. Проте на неофіційному рівні поширювалася інформація, що це було сплановане вбивство.
Псевдо-губернатор ТОТ Запорізької області Євген Балицький керує з допомогою роздутого штату, до якого входить ціла низка заступників. В його ж команді “голови” окупованого Мелітополя та району, керівники силових структур.
Балицький народився 1969 року в Мелітополі в сім’ї військового льотчика. Пішов шляхом батька — вчився в льотно-інженерному училищі в російському Тамбові, відслужив кілька років.
У Мелітополі займався бізнесом разом із батьком. Сім’я володіла холдингом “ОлЖеКа” — це мережа продажу та обслуговування побутової техніки та телерадіоапаратури, їхня ж була й одна з перших радіостанцій у регіоні. Пізніше Балицькі стали власниками Мелітопольського пивзаводу та “Автогідроагрегату”, що виробляє запчастини для автомобілів, скупили акції заводу “Старт” та вдало його перепродали.
На початку нульових родина створила завод підшипників та мелітопольський телеканал “МТВ-плюс”, взялася за бізнес у сфері нерухомості. Не забули й про сімейну “слабість” — викупили аероклуб, створили аеродром. Займаючись бізнесом, Балицький завжди мріяв про політику, а на прес-конференціях часто говорив про свою мрію “стати президентом України”.
1998 року Євгена Балицького вперше обрали депутатом – до Запорізької облради. Потім якийсь час він працював у Міністерстві економіки та євроінтеграції, керував одним із департаментів. Далі — чергове обрання в депутати облради від Партії регіонів. Двічі йому вдавалося стати депутатом Верховної Ради України, а після цього повернувся знову на регіональний рівень — був депутатом Запорізької облради від партії “Опозиційний блок”.
Балицький завжди демонстрував публічно свої проросійські погляди, а після Революції гідності взагалі підтримав сепаратистів, вів бізнес в окупованому Криму.
Стала знаменитою його фраза, яку чоловік сказав під час ток-шоу на національному телеканалі: “Ми поїдемо до Росії, але зі своїми територіями”.
Тож те, що 23 вересня 2023 року саме Балицький отримав посаду “губернатора” Запорізької області нікого з місцевих мешканців не здивувало.
Як ставленик окупантів Балицький почав масштабну процедуру “націоналізації” бізнесу, заводів, приватних квартир і будинків, випередивши за темпами навіть своїх колег з т.з. “ДНР”.
Він особисто допитував українських полонених на Запорізькому фронті і навіть запропонував побудувати табори для полонених рабів:
“Ми хочемо використати тимчасово затриманих солдатів хунти. Вони не є військовополоненими, тому що у нас немає війни. Їх судити теж важко. Їх можна лише судити за законами республік ДНР та ЛНР. У нас вже близько 11 000 затриманих. Я пропоную, щоб такі люди підписували із нами соціальний договір. Ми готові звільнити від переслідування та відповідальності тих, хто сам здався і не вбивав нікого, в обмін на підписання угоди про примусові роботи протягом 3 років, – міркував у студії російського телеканалу Балицький.
Колаборант створив свій приватну військову кампанію — батальйон “Судоплатова”, і навіть почав випускати дрони. Але після корупційного скандалу з нелітаючими дронами чоловіка усунули.
Українське правосуддя після окупації територій відзначило “діяльність” Балицького та засудило його за кількома статтями, ще за трьома кримінальними справами розслідування тривають.
Колишній працівник ФСБ. Виконує при “губернаторі” роль такого собі радника з центру. Має низку нагород. Його називають одним із ключових учасників окупаційного режиму та найжорстокішим. За даними українського слідства, у березні 2022 року Артур Саїдов разом з озброєними представниками РФ брав участь у викраденні та тортурах мирного жителя Мелітополя – працівника Національної поліції України. Прокурори кваліфікували дії Саїдова як порушення законів та звичаїв війни, вчинене групою осіб за попередньою змовою (ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 438 КК України). Справа розглядається у суді.
Особистість досить відома. Один із колишніх високопосадовців СБУ часів президентства Віктора Януковича, причетний до розгону Майдану.
2007-го отримав посаду голови Держкомрезерву. За підсумками 2009-го Сергія Ганжу звільнили з Держкомрезерву, але кримінальну справу порушувати не стали попри результати аудиторської перевірки, проведеної у 2010 році.
“За період 2008-2009 років було втрачено держзапасів на суму 2,4 млрд гривень, а через неефективне управління фінансовими та матеріальними ресурсами державі завдано збитків у розмірі 4,2. Крім цього, дебіторська заборгованість багатьох підприємств становила 3 млрд гривень”, — зазначали тоді аудитори.
Відомство під управлінням Ганжі продавало товар у кілька разів дешевше, ніж купувало. Після Революції гідності Ганжа утік у РФ, а після 2022 року приїхав до Мелітополя.
Екс-депутат Мелітопольської райради та депутат Костянтинівської сільради від Оппоблоку. Юристка за фахом. Після окупації регіону допомагала російським силовикам у доборі кадрів до місцевої прокуратури РФ. Працювала на посаді “радниці голови військово-цивільної адміністрації (ВЦА) Запорізької області з правових питань”.
Отримувала нагороди з рук окупаційної влади, стала “першою заступницею губернатора”. У Мелітополі місцеві жителі звернули увагу на “надто теплі” стосунки Балицького та В’юник.
Була вірною соратницею Євгена Балицького, просувала ідеї “руського миру” ще до повномасштабного вторгнення росіян, будучи головою фракції депутатів Опоблоку у Мелітопольській міській раді. За мирних часів працювала директором на підприємстві Євгена Балицького “МЗПС”.
У 2022 році саме її кандидатуру затвердили у Москві на посаду “голови окупаційної адміністрації у Мелітополі”. За вірну службу у 2025 році її нагородили “пенсійною” посадою співголови Всеросійської асоціації розвитку місцевого самоврядування (ВАРМСУ).
А от місце голови “адміністрації” Мелітополя зайняв Сергій Золотарьов – колишній депутат міськради від партії “Опоблок”. У Мелітополі його називають “сірим кардиналом”. При владі він давно, проте довгий час перебував у тіні, хоч і контролював фінансові потоки, будучи заступником у Галини Данильченко. Золотарьов допомагав окупантам розкрадати мелітопольські бібліотеки та учбові заклади, підприємства.
Як вдалося зʼясувати журналістам “Ріа-південь”, підприємець був також спонсором псевдореферендуму в Мелітополі щодо входження ТОТ Запорізької області до складу РФ. Крім того, саме через цю довірену особу Балицького проходять всі тендери на будівництва і ремонти у Мелітополі.
До 2022 року він працював в органах прокуратури — від помічника прокурора до заступника прокурора Мелітополя та старшого прокурора Запорізької обласної прокуратури.
У грудні 2017 року Чувашова та прокурора Олександра Обуховського затримали під час одержання хабаря у розмірі 1500 доларів США. Гроші призначалися за закриття кримінальної справи про шахрайство під час працевлаштування за кордоном. Після гучного скандалу чоловік пішов із правоохоронних органів.
Після окупації Чувашов перейшов на бік росіян. Спочатку був заступником у колишнього голови окупаційної адміністрації Мелітопольського району Андрія Сігути. Після звільнення начальника, пішов на підвищення і обійняв його посаду.
Українське правосуддя відзначило “успіхи” Чувашова та присудило йому заочно 10 позбавлення волі, а також заборонило обіймати посади в органах влади протягом 15 років.
Окупаційним “губернатором” на Херсонщині є визнаний українським судом державний зрадник Володимир Сальдо — херсонський міський голова 2002 – 2012 рр., народний депутат VII скликання від “Партії регіонів”. 16 січня 2014 року він був одним із народних депутатів, що голосували за диктаторські закони.
Сальдо роками підтримував проросійські рухи в Україні. Ще 28 листопада 2004 року взяв участь у сепаратистському з’їзді у Сєвєродонецьку. У 2015 році посів друге місце на виборах Херсонського міського голови, програвши Володимиру Миколаєнку. У другому турі Сальдо навіть знімав свою кандидатуру через опір мешканців, які активно мітингували проти реєстрації Сальдо у виборчій комісії – саме через його проросійські погляди.
Втім, це не завадило йому завести до Херсонської міської ради свою команду від “Наш край”, а у 2020-му році знову стати другим на виборах і завести вже заборонену нині партію “Блок Володимира Сальдо” до Херсонської міської та обласної рад.Сальдо спочатку заперечував свою участь у “нараді” колаборантів у Херсоні у березні 2022 року. Зрадники назвали це засідання “комітетом порятунку за мир і порядок”. Але згодом це стало очевидно.
У 2024 році Сальдо засудили до 15 років ув’язнення за колабораційну діяльність, виправдовування збройної агресії РФ та державну зраду. Вирок встояв і у Верховному суді України: прокурори довели, що Сальдо, бувши громадянином України та депутатом Херсонської міської ради, свідомо перейшов на бік ворога та взяв участь у створенні окупаційної “військово-цивільної адміністрації Херсонської області”. Крім того, у суді встановили, що Сальдо добровільно надав своє житло російським військовим для розміщення офіцерського складу, публічно підтримував рішення та дії держави-агресора, заперечував факт збройної агресії Росії проти України та окупацію частини її території.
Його політична кар’єра почалась як раз за каденції Сальдо мером Херсона. Вчитель історії за освітою, Черевко недовго працював викладачем, а тоді пішов в депутати: почав із рідного Корабельного району в Херсоні, згодом потрапив до Херсонської міської ради і став заступником мера з гуманітарних питань. Черевко залишався при посаді навіть за каденції Володимира Миколаєнка (мера Херсона з 2014 року), але офіційно був радником. Пішов з адміністрації за власним бажанням у квітні 2015 року, проте цьому передували тривалі протести мешканців Херсону, які вимагали звільнення посадовця часів Сальдо, який вже тоді виявляв ознаки надмірної любові до Російської імперії та СРСР.
Сергій Черевко одружився у 2015 році із тодішньою очільницею херсонського управління культури Ларисою Косенко. Сьогодні вони вдвох працюють на окупантів: Сергій Черевко — “заступник очільника окупаційного уряду Херсонської області”, а Лариса Косенко — “заступниця міністра культури Херсонської області”.
Після зникнення з інформаційного поля у 2015 році Сергій Черевко втім продовжив і політичну, і громадську діяльність – він працював у “Смарт Меритайм Груп”, який у Херсоні більше знають як суднобудівний завод. У 2019 році балотувався в народні депутати, у 2020-му – в депутати на місцевих виборах у Херсоні. Нікуди не пройшов. У ході обшуків у 2023 році ДБР виявило у Черевка довідку, де посадовець бідкається щодо засилля патріотично налаштованих українців серед посадовців Херсонщини. Він також звітує про “звільнення” та “прийняття на роботу” людей, створення окупаційної пенсійної системи, виплати грошей та організацію роботи пошти.
Нині Сергій Черевко має підозру у державній зраді в Україні, його справу передали до суду. Лариса Косенко, як не дивно, не має навіть підозри, попри те, що вже два роки публічно підтримує росіян та обіймає посаду в окупації. Втім, правоохоронці повідомляли, що проводять слідство.
На момент окупації Херсонщини 2022 року – депутат Херсонської обласної ради від “Нашого краю”, був депутатом і в попередньому скликанні, а також заступником голови Херсонської обласної ради. Ще у 2010 році Булюка обирали депутатом облради від компартії України.
Із Булюком на Херсонщині було пов’язано чимало скандалів. Один із них – це поновлення на митниці після люстрації: буквально перед початком повномасштабного вторгнення йому встигли виплатити понад 800 тисяч гривень і поновити на посаді начальника Херсонської митниці. У 2016 році Булюк доволі емоційно негативно висловлювався в бік воїнів тоді ще АТО, що спричинило суспільний резонанс. Однак, далі інформаційного простору справа не пішла.
Як і Сальдо, Булюк спочатку відкидав свою колабораційну діяльність у 2022 році. Навіть наприкінці квітня, коли вже активно разом із Сальдо та іншими поплічниками, долучився до встановлення окупаційної влади у Херсоні, писав пост у своєму профілі у Фейсбук, що Херсонщина – це Україна.
Серед заступників Сальдо добре знайомою херсонцям є лише Тетяна Кузьміч. Її підозрювали у державній зраді ще до окупації Херсона. В ході досудового слідства встановили, що протягом 2015 — 2020 років Тетяна Кузьміч працювала на російські спецслужби й виконувала їхні вказівки. Зокрема збирала, аналізувала та передавала своїм кураторам з РФ інформацію, яка використовувалась для підривної діяльності проти України. За даними слідства, Кузьміч також організувала і керувала в Херсонській області агентурною мережею на користь Росії. В ході викриття цієї мережі обшуки проводили в кількох жителів Херсонщини, зокрема й у помешканні вже згаданого вище Кирила Стремоусова.
Про те, що на Херсонщині ліквідували агентурну мережу, яку очолювала жінка на псевдо “Цвєтаєва”, стало відомо 20 серпня 2020 року. Відтоді Тетяна Кузьміч певний час перебувала у СІЗО, але 5 жовтня 2020 року вийшла зі слідчого ізолятора, внісши 530 тисяч гривень застави. На початку окупації Херсонщини Кузьміч брала участь у засіданні “комітету порятунку” та мітингу зрадників.
В ході обшуків у помешканні Кузьміч вже після деокупації Херсона ДБР разом із прокуратурою виявили чергові докази її протидержавної діяльності: російські пропагандистські матеріали та символіку, посібники для перенавчання тощо. За оперативними даними поліції, вона переслідувала вчителів, які не стали на бік ворога, змушувала батьків віддавати дітей до “нових російських шкіл”, активно агітувала за псевдореферендум та сприяла загарбникам у примусовому вивезенню школярів до окупованого Криму. Кузьміч також керувала захопленням Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олеся Гончара.
Коли у квітні 2022 року з’ясувалось, що ані попередній, ані чинний міські голови Херсону на співпрацю з росіянами не погоджуються, росіяни призначили свого “очільника Херсонської військово-цивільної адміністрації” — мало кому відомого колишнього КДБшника (працював у КДБ 1985 — 1991 рр.), який до 2006 року працював в СБУ, Олександра Кобця.
Про Кобця знали дійсно мало на момент його призначення в окупантів. Дізнатися більше допомогло розслідування Bihus.info.
Журналісти з’ясували, що після звільнення із СБУ Кобець пішов у бізнес. Чим тільки не займався: торгівля аміаком, колекторська фірма, торгівля нафтою через арабську компанію, торгівля автомобілями.
У 2012 році він подався у політику. Тоді Кобець влаштувався радником голови Шевченківської районної адміністрації міста Києва Сергія Зіміна. Разом з ним покинув і роботу в РДА.
Вже 2015 року Кобець стає керівником внутрішньої безпеки української філії російського “Альфа-Банку”. У 2018-му переходить на посаду керівника безпеки в компанії VK Tobacco, пізніше — в банк “Січ”.
Разом з дружиною він заснував “Торговий Дім “Кобець Компані”. Фірма займалася посередництвом у договорах щодо цінних паперів та товарів, також мала ліцензію на виробництво та продаж безалкогольних напоїв, мінеральних вод та соків.
Донька Маріанна Кобець (після заміжжя — Креймер), як вдалося з’ясувати “Кавун. City”, закінчила Московський державний інститут міжнародних відносин за фахом Міжнародні економічні відносини. До того навчалася у Київському інституті міжнародних відносин.
Одразу ж після випуску з МДІМО Маріанна отримала роботу в модному домі модельєра Валентина Юдашкіна, який і дав поштовх її власній кар’єрі.
У Херсоні під час окупації Кобець не надто часто з’являвся на публіці – більше показувались Сальдо та його тодішній окупаційний “заступник” Кирило Стремоусов.
Попри деокупацію Херсона 11 листопада 2022 року, росіяни і досі мають “Херсонську міську військово-цивільну адміністрацію”, яка в російських реєстрах офіційно зареєстрована в окупованому нині Скадовську.
Саме у Скадовську можна було побачити і Кобця, який переважно займався участю у пропагандистських заходах росіян, або, наприклад, нагородженням спортсменів.
Символічно, що в другу річницю деокупації Херсона – 11 листопада 2024 року – росіяни вирішили замінити голову фейкової “Херсонської ВЦА”. Чому так сталось, невідомо, але на заміну Кобцю призначили Олександра Чернікова — багаторічного працівника сфери житлово-комунального господарства Херсона, який свого часу очолював комунальну установу “Інспекція житлово-комунального господарства Херсонської міської ради”. Як і Кобець, Черніков в основному виконує функції участі у пропагандистських заходах.
І Черніков, і Кобець мають відповідні підозри та санкції за роботу на окупантів.
Майже одразу після окупації Мангушу керувати там росіяни поставили Артема Попруженко.
Він до відкритого вторгнення російської армії працював державним реєстратором у відділі з питань надання адміністративних послуг та державної реєстрації Мангушської райдержадміністрації.
Також чоловік був зареєстрований як ФОП. За даними аналітичної системи YouControl, він займався продажем продовольчих товарів, але закрив ФОП у травні 2022 року.
Після окупації Мангушської громади чоловік залишився в рідному селищі та почав працювати на загарбників. Кадри, де його називають представником “адміністрації”, можна знайти в окупаційних джерелах.
Очільник окупаційної адміністрації Мангушської громади 2022-2023 років Артем Попруженко у сюжеті т.з. “пресслужби УНМ ДНР”. Фото з окупаційних джерел
На сайті партії “Єдина Росія” досі можна знайти дані, що Попруженка представляють як “начальника адміністрації Мангушської селищної ради”. Та в базі російських контрагентів йдеться, що працював на посаді керівника чоловік до 15 листопада 2023 року. Наразі ж він залишився “депутатом Мангушського муніципального округу” від “Єдиної Росії”.
Також у російських базах юридичних осіб є дані про те, що Артем Попруженко з 1 квітня 2025 року зареєструвався під російською юрисдикцією як індивідуальний підприємець. У сферах діяльності він зазначив торгівлю квітами та іншими рослинами, насінням, добривами, домашніми тваринами та кормами для них у спеціалізованих магазинах.
У новинах з громади чоловік також згадується саме як “депутат”.
Донецька обласна прокуратура знає про діяльність Попруженка і 13 серпня 2024 року викликала його у суд як обвинуваченого у справі про колабораціонізм.
Втім вироку у справі чоловіка станом на серпень 2025 року у судовому реєстрі немає.
62-річний українець родом з Мангушського району. Відповідно до даних Центральної виборчої комісії, у 2010 році був головою Першотравневої районної державної адміністрації. Балотувався на виборах до Першотравневої районної ради і пройшов за списком “Партії регіонів”. Однак, у 2014 році чоловік потрапив під люстрацію та замість політики зайнявся бізнесом.
За даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Борис Трима у 2017-2019 роках був керівником та підписантом української агрофірми “Форвард” та займався вирощуванням зернових та бобових культур і насіння олійних рослин. Товариство з обмеженою відповідальністю зареєстровано у селі В’язове Охтирського району Сумської області.
З 2019 року керівником та підписантом підприємства став нині 41-річний Тріма Володимир Борисович. Ймовірно, син посібника росіян.
З того періоду й до 2022 року біографія чоловіка на території Росії залишається поза увагою в публічному просторі. Аж до 3 червня 2022 року, коли ватажок т.з. “ДНР” Денис Пушилін підписав “указ” про створення т.з. “адміністрації Першотравневого району”. Очільником від росіян він призначив Бориса Триму.
На цій “посаді” Трима неодноразово фігурував у новинах окупаційних медіа, у тому числі на сайті ватажка т.з. “ДНР”.
У вересні 2023 року Борис Трима брав участь у незаконних виборах на тимчасово окупованій частині Донеччини. Чоловік зареєструвався як кандидат у т.з. “депутати Мангушського муніципальної ради ДНР першого скликання”. Даних про те, що його обрали — немає.
28 вересня 2023 року Денис Пушилін звільнив Бориса Триму. Натомість його призначили “головою адміністрації Мангушського муніципального округу”.
На сервісі російських контрагентів перевірки юридичних осіб та підприємців є підтвердження, що Борис Трима очолює окупаційну адміністрацію громади з 23 листопада 2023 року.
Офіс Генерального прокурора України у лютому 2024 року повідомив Борису Тримі про підозру у колабораційній діяльності та викликав його у суд. Втім вироку у справі чоловіка станом на кінець серпня 2025 року немає.
Михайло Ставрулов до відкритого вторгнення росіян працював директором КП “Мангушське управління комунальними підприємствами”.
Після окупації громади Михайло Ставрулов не тільки залишився вдома, а й отримав “підвищення” — став так званим “головою Мангушської муніципальної ради” та “першим заступником голови адміністрації Першотравневого району”.
Також, як і Артем Попруженко, Ставрулов став депутатом фракції “Єдиної Росії”.
Свідчень його діяльності на посаді теж чимало: він проводить зустрічі від імені окупаційної влади з місцевими жителям, впроваджує російські проєкти щодо роботи з дітьми, та видає “партійні квитки” новим членам “Єдиної Росії”.
Українським правоохоронцям відомо про діяльність Ставрулова — ще у листопаді 2022 року йому повідомили про підозру у колабораційній діяльності. Втім даних про вирок у відкритих джерелах немає.
Останній рік на окупованих територіях активізувалися “обмінні” процеси — Кремль поступово позбавляється тих, хто “за ідею” зрадив Україну, і призначає не просто тих, кому може довіряти, а безпосередньо “своїх людей”, тобто громадян РФ.
Наприклад, у Маріуполі посунули абсолютно лояльного Олега Моргуна і призначили Антона Кольцова із Вологди.
Це трапилось у червні 2025 року. Антон Кольцов, на відміну від попередників, не мав жодного стосунку до Маріуполя чи до України. Кольцов народився у Череповці, здобув освіту дитячого хірурга, працював у лікарні, а згодом різко змінив сферу діяльності — пішов у промисловість. Він працював на підприємствах “Северсталі”, дослужився до директора, а пізніше пішов у політику.
Його кар’єра у Вологодській області розвивалася стрімко: спочатку перший заступник губернатора, потім голова регіонального уряду. Він пройшов навчання у “школі губернаторів” при Кремлі, яка готує кадри для найвищих посад. У 2022 році його відправили керувати окупованою частиною Запорізької області — саме там його помітили в організації псевдореферендумів і вивезенні українського зерна. За це росіянин потрапив під санкції США, ЄС, Великої Британії, Канади та інших держав.
Його поява в Маріуполі у 2025 році показала зміну тактики Москви. Якщо раніше Кремль ще удавав, що владу в місті здійснюють “свої”, то тепер на перший план вивели російського посадовця-технократа. Кольцов одразу почав говорити про компенсації за зруйноване житло (51 тисяча рублів за квадратний метр), про розвиток інфраструктури та залучення інвестицій.
До речі, поява Кольцова у Маріуполі свідчить і ще про одну тенденцію — посилення впливу Євгена Балицького в окупованих районах Запоріжжя. Кольцов був у складі його команди, але не зійшовся характерами. І Балицький зміг позбавитися російського куратора, командирувавши його на Донеччину.
І це не єдине свідчення посилення впливу Балицького у регіоні. Він поступово став позбавлятися місцевих гауляйтерів першої хвилі, яких Кремль обирав з-поміж лояльних місцевих, і розставляти всюди виключно своїх людей
У травні 2025 року, з подачі ставленика росіян Балицького, псевдокерівника Бердянської військової адміністрації Сауленка прибрали з посади та керівника бердянського осередку “Єдиної Росії”. На його місце призначили Андрія Ковганка — друга Балицького по Тамбовському військовому авіаційному училищу, який після окупації був помічником посадовця, а потім керував його апаратом. Щоб імітувати “законність” процедури, довелося інсценувати вибори нового начальника адміністрації депутатами міської ради. Невдовзі Ковганко привів на посади заступників своїх людей. В окупаційних медіа фігурують “заступник голови міського округу з соціальних питань” Олександр Бурдін, “перший заступник” Сергій Кузнецов та “заступниця з питань ЖКГ” Інна Титаренко. За інформацією Кавун.сіті, вони не місцеві.
На Херсонщині для контролю за своїми ставлениками з місцевих Кремль прислав ФСБшників: Васілія Мілюкова та Павла Шувалкіна.