Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо пам’ять усіх, хто загинув через загарбницьку війну Росії проти України. Юрій Дяків із Вінниччини — один із них. У березні хлопець вирішив піти на фронт і декілька місяців обороняв країну у лавах ЗСУ. Загинув захисник від смертельного поранення на позиції у Луганській області.
Юрій Дяків народився у селі Руданське. Після завершення 11 класів навчався у Вінниці, а згодом працював на місцевому заводі з виготовлення холодильників, розповідає Вільному радіо його сестра Анастасія Гончарук.
“Спочатку Юрко отримав професію слюсаря з ремонту автомобілів, а потім вирішив ще раз піти навчатись та здобув професію ювеліра. Брат був творчою людиною, тому друга освіта цілком відповідала його внутрішньому світу. Брату дуже подобалося створювати прикраси, а я завжди була у захваті від його робіт. Ще любив малювати. У нього багато малюнків, особливо портретів”, — розповідає Анастасія Гончарук.
Хлопець мав багато друзів, які його цінували, каже сестра полеглого захисника.
“Юрко був дуже світлим хлопчиком, завжди був поруч, якщо хтось з близьких цього потребував. Вже будучи на війні, завжди намагався нас підтримати”, — ділиться 23-річна Анастасія.
Чимало часу Юрій проводив зі своєю сестрою та маленькою племінницею.
“Моя донька завжди чекала, коли Юрко прийде в гості. З усіх чоловіків у нашій сімʼї тільки йому вдавалось взяти її на ручки, поспівати, а вже за п’ять хвилин обоє солодко спали. Були, як то кажуть, не розлий вода. Вона постійно запитує: “Коли дядя Юра подзвоне?”. Їй 2,5 роки, важко пояснили, що його більше немає”, — зізнається дівчина.
У березні цього року Юрій Дяків почав замислюватись над службою у ЗСУ. Згодом попередив рідних про своє рішення та долучився до лав 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.
“Думав про те, що він знаходиться не на своєму місці та має бути на фронті — з іншими хлопцями боронити нашу державу. На той час йому було всього 20 років. Попросив нас просто підтримати та не відговорювати його. Ми сказали, що поважаємо його вибір, але попросили наступного дня зустрітись з нами та поговорити, але вже вранці Юрко був у місцевому ТЦК (територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки, — ред.)”, — згадує сестра військового.
Після місячного навчання Юрій разом із побратимами вирушив обороняти країну на Луганщині.
“Ми спілкувались по відео. Бувало навіть по декілька годин, якщо він не був виснажений. Кожного разу, коли повертався після штурмів, писав повідомлення: “Привіт, все добре”. Юра рідко жалівся на те, що там відбувається, але в його очах я розуміла, що важко та про це не треба питати. Свій 21-й день народження він зустрів з автоматом у руках в окопах Луганської області”, — каже Анастасія.
Двічі на позиціях військовий зазнавав поранення.
“У ногу та ще раз в обличчя — заділи осколки. Пам’ятаю, подзвонила до нього та помітила, що його обличчя розпухло. Пожартувала, що він піднабрав у щоках. Він посміявся, але пізніше розповів, що заділо обличчя”, — ділиться сестра Юрія.
У травні 21-річний Юрій Дяків вже стримував наступ російських військ неподалік Кремінної. Іноді рідним доводилось по декілька днів чекати на звістку від нього.
“Бували різні штурми, коли він по 5-7 днів не виходив на зв’язок. Він завжди про це попереджав, але коли ці дні минали, а він не дзвонив, починалось найстрашніше — ти себе накручуєш, плачеш. Було таке, що я не витримала та записала йому відео, де я плачу та запитую, як він. На другий день він виходить на зв’язок і каже: “Що ти, плакса? Даю тобі наказ триматись”. Я пообіцяла, що буду триматися”, — розповідає співрозмовниця.
Востаннє, додає вона, почула голос брата за день до його загибелі.
“Казав, що дуже важко, що майже не сплять або мало. Постійно тривають бої, у них вже практично не було виїздів, бо просто трохи відходили, поспали та повертались назад (на позиції, — ред.). І так по черзі. Перед виїздом я у нього запитала, скільки не буде зв’язку. Це був перший раз, коли він не сказав. Він ще попросив показати Василіску (племінницю, — ред.) — помахав, поцьомав і все”, — згадує Анастасія Гончарук.
За тиждень до обстрілу, який обірвав життя Юрія, сестрі наснився сон про нього.
“Я йду, а серед поля стоїть Юрко. Я до нього кричу: “Капітан, чому не виходиш на зв’язок? Ти ж навіть номерів командира не залишив”. Він повертаються і каже: “Подивись на них, до кого ти зателефонуєш”. Я дивлюсь, а там ручка, ніжка лежить, а брат теж поранений і каже: “Насть, нас більше немає, нас накрив обстріл”, — каже сестра захисника.
29 червня Юрій Дяків потрапив під мінометний обстріл росіян. Родину ж сповістили за декілька днів.
“У брата була дівчина Іра. За тиждень до того, як Юрко загинув, він подзвонив і запитав, чи можна, щоб Василіса принесла йому колечка на весіллі. Я пожартувала: “Що ж ви такі молоді, заміж всі хочете виходити”. Він посміявся і сказав, що життя одне, потрібно все встигнути. Але він не встиг…” — розповідає сестра загиблого.
Рідні досі не отямились після втрати.
“Час не лікує, цей біль не загоїться. Дуже його не вистачає. Коли починаєш думати, неможливо зупинити сльози. Скільки планів і мрій брата обірвалось. Але коли стає дуже важко, я нагадую собі, що його війна закінчилась, а наша триває. І ми маємо вірити в те, у що вірив він. Боротись за те, за що боровся він. Щоб все було не дарма”, — додає Анастасія.
Крім сестри та дівчини, вдома на Юрія чекали бабуся, батьки та молодший брат.
Світла пам’ять загиблому.