Щодня о 9 ранку в Україні згадують хвилиною мовчання усіх, хто загинув через російсько-українську війну. Серед них є й Микола Сильченко з Ярової. Він був викладачем в Харківському автодорожному університеті та займатися науковою роботою, служив в АТО, захоплювався парашутним спортом та рибальством, виховував двох дітей. У 2022-му ж знову пішов захищати Україну та повернувся “на щиті”.
Микола Сильченко народився 27 травня 1986 року у смт Ярова (тоді це був Лиманський район Донецької області, зараз Лиманська громада). Вищу освіту поїхав отримувати в Харків. Вступив до Харківського національного автодорожного університету. Ще до отримання диплома брав участь в експертній роботі у Харківському науково-дослідному інституті судових експертиз ім. М.С. Бокаріуса. Продовжив і після випуску, а також залишився викладати в ХНАДУ для студентів та на курсах для майбутніх водіїв при виші.
У серпні 2014-го Миколу призвали до ЗСУ. У 22-му окремому мотопіхотному батальйоні чоловік прослужив рік та два місяці.
Після демобілізації — повернувся до роботи й познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Він вчив її водити.
“Нас обох запросила на день народження спільна знайома з гуртожитку. Ми були на святі, розмовляли, на той час я вже почала вивчати правила дорожнього руху, в іншій групі, але мені нічого не було зрозуміло. І сусід Миколи на дні народжені каже: Валя, спитай у Миколи, що тобі не зрозуміло. І Микола пояснив та запропонував перейти в його групу. Так я і зробила. Після курсів ми разом їхали — я додому, а він на наступну роботу, на приватні курси ПДР. Після них ми з ним сиділи та пили чай, розмовляли. З Миколою можливо було поговорити про все, не доводилось та й не було ні однієї хвилини, щоб ми мовчали”, — розповідає Вільному радіо дружина загиблого Валентина.
“Микола Миколайович був чесною, працьовитою і дуже порядною людиною. Він завжди допомагав усім, хто потребував його підтримки”, — згадує чоловіка колега Валерій Клименко в некролозі для газети ХНАДУ “Автодорожник”
Микола Сильченко захоплювався не лише авто, а й парашутним спортом. Брав участь в змаганнях в Коротичі. Також любив рибалити та полював.
“Він любив природу, спостерігати за тваринами, робити для них кормушки, чесалки, полегшувати їм життя. Він захоплювався медициною, особливо першою допомогою, він постійно підвищував свій рівень знань. Відвідував курси підготовки військових “Дике поле” (там були стрільби, маскування, медицина і багато чого іншого). А ще колекціонував монети, старовинні речі, зараз продовжую це я. Та займався розкопками, особливо Другої світової війни. Це йому приносило задоволення. В нього було багато захоплень, всі й не перерахуєш”, — згадує Валентина.
Наукова робота у Миколи також тривала, він навчався в аспірантурі ХНАДУ та захистив кандидатську дисертацію. На роботі й в захопленнях дружина його підтримувала. У 2018 у них з’явився син — Іван, а у 2020 — донька — Ольга. 23 лютого 2022 у дівчинки якраз був день народження. Це був останній день, який родина провела з Миколою.
“27 січня Микола отримав повістку. Пішов у військомат і його відправили на військові навчання з 03.03.2022. Військовий квиток забрали та віддали відривний лист, куди і коли йому треба було з’явитись 03.03.2022 з речами. Ось так вийшло, що на момент початку війни в нього на руках не було військового квитка. 23 лютого зранку Микола побачив на військовим форумах, що оголошено мобілізацію для резервістів. Почалась війна і він сказав: я вас вивезу з Харкова та повернусь”, — описує початок 2022 року для їхньої сім’ї дружина загиблого.
Через те, що військового квитка у Миколи не було, то його не могли офіційно оформити в частину, навіть видати автомат, каже Валентина. Тож чоловік займався мінуванням. Викладач став молодшим сержантом, стрілком-гранатометником 2-го протитанкового відділення взводу вогневої підтримки батальйону спеціального призначення «Донбас». Обороняв Ізюм та інші населені пункти в Харківській області.
“Він неоодноразово виводив побратимів з-під обстрілу, бо вони стояли на позиціях біля рідного села Миколи, і він все добре там знав (місцевість, людей)”, — розповідає вдова.
Загинув Микола біля села Студенок (с. Букіно) на Харківщині. 7 квітня 2022 року їхній підрозділ потрапив під мінометний обстріл. Разом з Сильченко загинули ще троє побратимів. Один отримав важкі поранення. Микола до свого дня народження не дожив трохи менше 2 місяців.
Йому назавжди залишиться 35 років. Миколу Сильченка посмертно нагородили орденом за мужність III ступеня.
Горюють за рідною людиною дружина, донька, син та батьки. Вони створили петицію про присвоєння загиблому звання Героя України.
“Діти знають, що тато на небі, він янгол. Він все бачить, допомагає нам, радіє кожному нашому успіху. І завжди, коли погано, то можна просто підняти голову вверх та побалакати з татом. Кожен день ми дивимось фото, відео з татом, як вони грались. Кожного дня я чую слова, що ми скучили за татом і бачу дитячі сльози. І питання, хто вбив тата. Кожен день син питає, що ще вмів робити тато. І коли в нього щось виходить зробити, він каже, що цьому його навчив “папа Коля”, — ділиться Валентина.
Родина запалює свічки в пам’ять про Миколу щодня, а на всі свята ставлять йому четверту тарілку за столом.
Вшануймо земляка хвилиною мовчання. Світла пам’ять.