Щодня о 9 ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, хто загинув у російсько-українській війні. 23 грудня згадаймо 30-річного уродженця села Олешня Олександра Волченка. У 2014-2015 роках він захищав Донеччину від російських окупантів та їхніх найманців. А у лютому 2022-го йому довелося боронити від загарбників вже рідний край. Свій останній бій захисник прийняв у серпні 2023-го, біля селища Керамік Покровського району.
Про життя, боротьбу за волю України та загибель Олександра Вільному радіо розповіли його рідні та сусіди.
“Саша — Людина з великої літери та патріот своєї країни. О четвертій — пів п’ятій годині 24 лютого 2022 року ми прокинулися від того, що здригається земля — танки, БТРи, гул. Я прибігла до їхнього дому, бо бачила, що світиться у вікні. Кажу “Саша, що трапилось?!”. Він сказав: “Почалася війна”. Запалив цигарку, постояв, а тоді на 7-му годину поїхав у військкомат”, — згадує сусідка та колишня колега Олександра Волченка Жанна Пономаренко.
У наступні місяці Олександру довелося звільняти від росіян свій рідний край.
“Він з перших днів захищав Іванівку, Ягідне, біля Ладинки переправу тримали (села на Чернігівщині, — ред.)”, — каже тато захисника Михайло Волченко.
“Він був великим патріотом України. Це не та людина, яка буде сидіти вдома та ховатися”, — каже дружина Марина Волченко.
Олександр Волченко народився 28 лютого 1993 року у селі Олешня Ріпкинського району Чернігівської області. У 2008 році хлопець закінчив 9 класів Олешнянської ЗОШ імені Софії Русової, а у 2012 році – Київський механіко-технічний коледж за фахом “організація виробництва”.
“Мій син такий добродушний — завжди любому допоможе, навіть чужій людині. Літніх людей завжди підвозив, якщо їхав кудись. Навчався добре. Одного разу вчителька хімії сказала мені: “Якби не Саша, я не знаю з ким би я працювала!”. Якось перед екзаменами я йому запропонувала піти краще підготуватись. А він каже: “Мамо, давай ти мені читай, а я буду дрова колоти”. Планував дуже багато — дерева нових порід накупив, хотів посадити”, — каже мати Олександра Анна Василівна.
У 2012-2013 роках Олександр пройшов строкову військову службу — служив у окремому полку президента України.
А з початком російської агресії на Донбасі — став до лав оборонців України та служив у лавах військ Антитерористичної операції з липня 2014 до вересня 2015 року.
“Воєнкомат його призвав. Він був у районі Волновахи, біля Старогнатівки, Новогнатівки, рік і два місяці на передовій. І навіть у “сірій зоні”, казав — у 20-30 метрах був від москалів. Пам’ятаєте, по телевізору показували простріляний автобус, який москалі обстріляли? От мій син десь там був. Його нагороджували там на передовій”, — розповідає мати.
У цей період Саша зустрів кохання свого життя — 19-річну сусідку Марину, яка приїхала жити до їхнього села.
“Тяжка тема. Я ніколи не намагалась його про це розпитувати. Я знаю, що це було сильно тяжко для нього”, — згадує дружина Марина Волченко.
Вона тоді дочекалася коханого з війни, і молодята побралися. У пари народився син.
За службу Олександра Волченка нагородили медалями “Учасник бойових дій. Ветеран війни” та “За оборону рідної держави”.
У 2015 році Олександр повернувся у рідне село і працював у Добрянському лісгоспі, а згодом – у ТОВ “Папірнянський кар’єр скляних пісків” слюсарем.
Це було вже невдовзі перед відкритим вторгненням росіян, уточнюють рідні бійця. Та додають: чоловік знав, що насувається велика війна.
“Ми обговорювали, і чоловік здогадувався, що щось буде: що це не просто так, ніякі не навчання вздовж кордонів”, — згадує Марина.
Наприкінці зими 2022-го, попри спротив українського суспільства та героїзм захисників, росіяни змогли швидко захопити частину Чернігівської області.
Поки Олександр воював, його дружина з 5-річним сином залишались в окупованому селі.
“У березні 2022-го ми забрали Марину по сусідству, вона жила 1,5 місяця під час окупації з нами однією сім’єю. Були обстріли — ми чули, як обстрілювали Чернігів — земля здригалася. Чули, як стороною нас обʼїжджала тяжка техніка (у нас тут болота): БТРи, танки. Літаки та гвинтокрили над будинками літали — супроводжували цю техніку. Зв’язку не було, сиділи відрізані від усього”, — розповідає Жанна Пономаренко.
Олександр воював у рідних краях, на півночі України, трохи менше ніж рік. Згодом він став командиром відділення кулеметного взводу механізованого батальйону у Першій окремій танковій Сіверській бригаді.
“Коли кац*пи (підрозділи російської армії, — ред.) пішли звідси, Сашу перевели до Гончарівська, потім біля Городні він був та у Боровичах — на кордоні самому, під обстрілами. Там йому його машину розбомбили”, — згадує бойовий шлях свого сина Михайло Волченко.
Він додає: син ніколи нічого про бої, у яких брав участь, не розповідав.
“Скільки йому не дзвонили, у нього була одна відповідь: “Все нормально”, і все. Можливо друзям щось розповідав, і те не дуже”, — каже тато захисника.
У квітні 2023-го Марина народила донечку, а 13 травня Сашу перевели на Донеччину під Авдіївку.
“Він з пологового нас забирав, переночував з нами ніч, йому дозволив командир. Наступного дня поїхав, потім у нього було 5 днів відпустки. А тоді він поїхав на схід у “гарячу точку”. Після того він більше дочки не бачив”, — каже крізь сльози Марина Волченко.
Останній бій був для Олександра Волченка біля селища Керамік Покровського району на Донеччині 18 серпня 2023 року.
“Вони того дня танк спалили, був наступ на них. Замінити мені його ніким. Для мене він був усім! Краще хлопця не було. Усі це знають, він усім допомагав”, — каже батько чоловіка, намагаючись стримати плач по синові.
Наостанок він перераховує нагороди, який отримав його Сашко.
“Його нагородили медаллю “За захист Батьківщини”, його нагороджував у грудні 2022-го Сергій Наєв (заступник начальника Генштабу ЗСУ, — ред.) У січні 2023-го у Чернігові Володимир Зеленський йому вручив орден “За мужність” ІІІ ступеня. 25 серпня 2023, посмертно, його представили до ордену “За мужність” другого ступеню”, — каже тато Олександра Михайло Волченко.
Поховали бійця у рідному селі.
“Він дуже любив село, і ніколи не хотів жити у місті. Він був чуйною і доброю людиною, дуже любив та поважав батьків. Добрий він був хлопець, в селі його усі любили. Роботи не боявся, добрий сім’янин, син гарний. Поховали його у рідній землі, де він народився”, — каже вдова, плачучи.
У захисника залишилися батьки, сестра, дружина, 7-річний син та донька-немовлятко.
Рідні захисника клопотали, аби Олександру Волченку надали звання Героя України (посмертно). Петиція зараз на розгляді президента країни.
“Незалежно від того, яке буде прийняте рішення по петиції, Саша — Герой! У березні 2023-го у бомбосховищі мій син намалював військового з автоматом, підписав “Дядя Саша – Ти наш Герой” та згодом подарував цей малюнок Саші. А моя донька вивчила тоді Гімн України і заспівала для нього. Племінники так по-своєму хотіли його підтримати. Саша так самовіддано боровся за Україну, за вільне майбутнє! Він нескорений воїн, приклад для наслідування. Приклад людяності, щирості, мужності”, — каже наостанок сестра Олександра Світлана Михайленко.
Світла пам’ять Герою.