Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Артур Яровий на момент відкритого вторгнення був за кордоном та декілька разів намагався повернутися на Батьківщину. Щойно це вдалося, чоловік долучився до лав ЗСУ. Життя Артура обірвалось у Бахмуті, коли боєць намагався допомогти цивільним. Виявилося, що у такий спосіб окупанти виманювали його з укриття під вогонь артилерії.
Про життя Артура Вільному радіо розповіла його сестра Альона Ярова.
Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих.
Артур Яровий народився 7 червня 1990 року у селі Городківка Крижопільського району Вінницької області. У місцевій школі він йшов на золоту медаль, після чого вступив на заочне навчання у Вінницький педагогічний університет та паралельно — на військову службу.
“Він не хотів викладати, але йому дуже подобалась історія, тому він пішов на історика. Йому тоді було 19 років. Однак у той самий час він пішов у Бердичі на службу за контрактом на три роки. Поки він служив, то постійно їздив із частини здавати сесії в університет”, — розповідає сестра захисника.
Під час служби за контрактом військовий знайшов свою майбутню дружину.
“Вони познайомились у Бердичах. Так склалось, що їх випадково познайомили друзі. Коли він вже закінчив служити, вони одружилися. А у 2015 році у них народилася донька”, — говорить Альона.
Після закінчення контракту Артур вирішив перейти на цивільну роботу.
“Він планував піти у школу: йому це радили вчителі, бо у нього дуже світла голова була. Але він зрозумів, що зараз дуже складні діти, і вирішив, що школа це не його, бо не хотів витрачати на це свої нерви”, — каже сестра бійця.
Тоді Артур став випробувати свої сили в інших сферах.
“Почав працювати у Вінниці на звичайних роботах та підробітках. Однак у них з дружиною щось не склалось у сімейному житті, й він через кілька років поїхав у Польщу на заробітки. Там працював у будівництві на альпіністських роботах на багатоповерхівках. Звідти постійно перераховував аліменти та регулярно приїжджав до дитини. В них з колишньою дружиною залишились прекрасні стосунки. Вони підтримували зв’язок, він робив усе для дитини”, — розповідає співрозмовниця.
У вільний від роботи час головним захопленням Артура був спорт.
“Він постійно бігав, грав у футбол, був різностороннім. Вони з друзями найчастіше грали у футбол та ще полюбляли волейбол. Тобто був таким спортивним хлопчиком”, — згадує Альона.
Коли росіяни відкрито вторглися на територію України, Артур намагався повернутись до батьків. Та вдалося це не одразу.
“Він усе кинув у Польщі та одразу поїхав на кордон. Заздалегідь домовився зі своїми знайомими, які їхали з Франції та теж служили, але у них не вийшло тоді з першого разу повернутись. Брат тоді дійшов до кордону та повернувся. Через кілька місяців він знову зібрався. За цей час він готувався та купляв за свої кошти амуніцію, ще йому трошечки поляки допомагали. Вдруге дійшов до кордону і знову щось не вийшло — знову повернувся. Щось його постійно зупиняло”, — каже Альона.
У травні 2022 року чоловік все ж перетнув кордон та повернувся до батьків з донькою.
“Спочатку він пішов у Вінниці у військову частину. Десь місяць пробув там, а потім їх розпустили через якісь проблеми. Коли повернувся додому, то все одно рвався захищати Батьківщину. Десь місяць побув вдома і вже не знав, що робити у селі біля батьків, коли таке відбувається у новинах. Одного разу його другові подзвонили з якоїсь частини та хотіли його мобілізувати. Брату ж не телефонували, тому він взяв у нього цей номер і сам зателефонував та пішов у частину. Батькам він про це ніколи не розповідав — казав, що його призвали”, — ділиться Альона.
Добровольця оформили як мобілізованого та відправили служити розвідником-сапером у 77-й окремій аеромобільній бригаді. Артур мав звання молодшого сержанта.
“На жаль, ми дізналися тільки за місяць до смерті, що він взагалі воює. Ніколи та нічого близьким не казав. Постійно писав, що все добре та він у Житомирі. Пізніше вже ми дізналися, що він був у Бахмуті довгий час”, — зізнається Альона.
27 квітня 2023 року внаслідок артилерійського обстрілу Артур дістав важкого поранення у Бахмуті.
“Нам сказали його побратими, що вони сиділи у підвальному приміщенні у Бахмуті. І тут почали кричати, наче як цивільні: “Допоможіть, допоможіть”. Але це виявились не цивільні, а їхні (російські окупанти, — ред.). Брат був гарним хлопцем та навіть не розбираючись, свої то чи не свої, одразу пішов до них, і тут його накрили [з артилерії]”, — каже співрозмовниця.
Осколок снаряда пробив череп захисника та дійшов до мозку, але Артур не загинув. Спочатку пораненого бійця евакуювали до Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. І.І. Мечнікова, а пізніше перевезли у столичну лікарню. Там 6 травня 2023 року боєць помер у реанімаційному відділенні.
“У Дніпрі за нього боролися тиждень, а у Києві вже нічого не могли зробити, бо заділо мозок”, — зі сльозами розповідає сестра загиблого бійця.
Артуру Яровому було 32 роки. У нього залишились мати з батьком, дві молодші сестри, 10-річна донька та прийомний син від другого шлюбу.
“Це була дуже розумна і дуже кумедна людина. Коли йому було важко, він все одно знаходив якийсь такий підхід, щоб усе круто виходило. Навіть коли він нервував, то залишав це все у собі. Ніколи не зривався на інших людей. За сестер він завжди стояв горою”, — згадує брата Альона.
Поховали бійця у рідному селі Городківка Вінницької області на Алеї слави для захисників.
Близькі Артура Ярового прагнуть, аби йому надали звання “Герой України”. Для цього вони створили петицію. Підписати її можна за посиланням.
Світла пам’ять.