Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Євген Колчужний добровольцем долучився до лав ЗСУ та встиг побувати на різних напрямках, але останнім стала Донеччина. Під час боїв за Старомайорське боєць загинув в укритті від прямого удару авіабомби. Його тіло 4 місяці не могли викопати. Євген був єдиною дитиною у родині та не залишив нащадків.
Про життя Євгена Вільному радіо розповіла його наречена Аміна.
Аміна звернулася до Вільного радіо через форму зворотнього зв’язку. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих.
Євген Колчужний народився 14 березня 2001 року у Дніпрі. По закінченню школи юнак вступив до Індустріального коледжу за професією “еколог”. Продовжив навчання у Металургійному університеті за цією ж професією, але заочно, щоб почати заробляти свої перші гроші.
“Він підпрацьовував охоронцем в одному магазині, але неофіційно, бо навчався ж заочно. По закінченню вишу планував працювати за фахом. Він якраз тільки нещодавно захистив диплом, закінчив виш та через пару місяців сталась трагедія”, — говорить Аміна.
Навчання та роботу Євген поєднував зі спортом. З самого дитинства він після школи йшов на тренування, бо мріяв стати відомим футболістом.
“Він жив футболом та щодня тренувався. Кожного дня виходив на майданчик у коледжі. Вони з командою постійно вигравали перші місця (на любительских зустрічах, — ред.) Вже після смерті хлопці зробили футболки з Женею та присвятили йому останню гру у футбол”, — говорить наречена.
А ще дніпрянин полюбляв тварин.
“Він дуже любив тварин, завжди міг піти в магазин, купити корму та насипати безхатнім тваринам. Особливо він любив свою собаку йоршинського тар’єра Тедічку”, — додає Аміна.
З 14 березня 2022 року чоловік намагався долучитись до лав ЗСУ.
“14-го березня у нього був день народження, а 15-го та 16-го він вже оббивав усі пороги військкомату. Був добровольцем, але спочатку його не хотіли брати. Через 3 дні все ж подзвонили та призвали на службу. З 16 березня 2022 року був у війську”, — каже співрозмовниця.
Чоловік став служити у 128 бригаді ТрО на посаді оператора 2-го протитанкового відділення, протитанкового взводу роти вогневої підтримки військової частини А7405.
За понад рік служби захисник побував у Жданівці на Дніпропетровському напрямку, Гуляйполі й Успенівці на Запорізькому напрямку та Макарівці, Великій Новосілці та Старомайорському на Донеччині.
“Він приїжджав у відпустки. Одного разу ми навіть поїхали за кордон. В останній раз ми бачилися 30 травня [2023 року]. Наступного дня я виїхала за кордон, а він на службу. Більше я його живим не бачила”, — сумує наречена.
Євген з Аміною так і не встигли розписатись. Боєць не ділився з близькими подробицями служби, щоб вберегти їх від зайвих хвилювань. Але відомо, що він займався евакуацією.
“Вони виїжджали (Євген з побратимами, — ред.) та допомагали вибратися побратимам — “двохсоті” та “трьохсоті”. Всім допомагали вибратися та евакуюватись. Це були додаткові завдання, бо людей не вистачало”, — каже Аміна.
Під час боїв за Старомайорське на Вуглегірському напрямку військовий й загинув. Йому було 22 роки.
“Вони тоді пішли на чергування на 4 доби. Командир мені казав, що у ніч з 8 на 9 серпня [2023 року] він з побратимами був в укритті (це був не прям бліндаж). Десь об 11 ранку у це укриття було пряме влучання російського “КАБу” (керованої авіаційної бомби, — ред.). Їх там було шестеро і всі загинули разом”, — переказує наречена.
Щоб витягти тіла бійців ЗСУ знадобився не один місяць.
“Одного витягли практично за пару днів, тому що він був на поверхні. А ще п’ятеро хлопців чотири місяці були внизу. У землі. Ми ледве-ледве добились, щоб дістали когось. Однак поховати ми змогли тільки Женю… інші у морзі, бо їх не можуть опізнати”, — говорить Аміна.
Попри тривалий час у землі — вціліли татуювання чоловіка за якими близькі й опізнали Євгена.
“Я в житті не бачила наскільки доброї та життєрадісної людини. Ніколи не залишав друзів у скруті. Йому подзвониш о 3-й годині ночі з проблемами, так він виїжджав через дві хвилини. Він постійно посміхався, навіть у часи, коли йому було дуже тяжко на душі. Під час важких завдань на нулі він постійно підіймав бойовий дух побратимів. Кажучи: “Я щасливчик, чого ви переживаєте за мене, наді мною є “купол”, все буде добре”, — ділиться про нареченого Аміна.
Поховали добровольця у Дніпрі на Краснопольському кладовищі. Євген Колчужний був єдиною дитиною у сім’ї та не встиг залишити нащадків. У нього залишилась наречена та мати з батьком.
Світла пам’ять.