Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Олександр Добріца працював на АЕС, але як тільки отримав повістку — одразу мобілізувався. Він загинув, не дійшовши до Курдюмівки 100 метрів.
Про життя Олександра Вільному радіо розповіла його донька Аліна.
Аліна звернулась до Вільного радіо через форму зворотнього зв’язку. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих.
Олександр Добріца народився 3 жовтня 1971 року у селищі Олександрівка Вознесенського району Миколаївської області. Після здобуття освіти у Миколаївському будівельному коледжі на механіка будівельних машин чоловік працював на Південноукраїнській атомній електростанції.
“Останні десь 15 років він працював на АЕС вахтами. Тобто, от зупиняють блок на ремонт і вони оці труби під водою очищали від нальоту, іржі. Коли зупинили блок на один-два-три місяці — вони працюють. У проміжках між зупинками блоків він працював вахтами в інших місцях. Наприклад, на цукровому заводі, винних заводах, пивзаводах по всій Україні бував. Там вони баки різні чистили. Також на Запорізькій АЕС робив ремонти”, — розповідає донька.
У вільний час чоловік рибалив, але не дуже завзято. Більше йому подобалось бути вдома та поратись по господарству.
Водночас Олександр встиг отримати військовий досвід ще у радянській армії. У 1989 році, коли він ще був 18-річним юнаком, його призвали на строкову службу.
“Службу він проходив на афгано-іранському кордоні, як прикордонник. Він був головним сержантом заступника командира взводу. В його командуванні було чоловік 37-40. Відслужив він два роки й повернувся та прийшов встати на облік у місцевий військкомат, там йому видали свідоцтво про смерть на нього. Тобто вони навіть не знали, що він повернеться звідти живим та вважали вже загиблим”, — дивується Аліна.
У Олександра Добриці залишилось 7 військових нагород, якими його відзначали за час служби в Афганістані.
Після відкритого вторгнення росіян в Україну, чоловік продовжував працювати на АЕС. Однак 27 червня 2023 року його мобілізували.
“Працюючи на атомній станції у них під час вахти на 2-3 місяці була “бронь”(бронювання працівника від мобілізації, — ред.), але “бронь” була не така, як у всіх. Там було написано: “не турбувати працівників на період виконання таких-то робіт”. Тобто “бронь” була не на постійній основі, а на ці 2-3 місяці. Одного разу прийшов він з нічної зміни вранці й тут дільничий привіз йому до хати повістку”, — пояснює донька чоловіка.
Олександр був людиною, як каже донька, “старої закалки”. Тому не ховався, а одразу пішов у місцевий ТЦК, де пройшов військово-лікарську комісію за пару днів. На 5-й день після отримання повістки чоловік відправився на навчання. Військовий став служити головним сержантом стрільцем-помічником гранатометника у лавах 28-ої ОМБр ім. Лицарів зимового походу.
“6 серпня [2023 року] його забрали у Костянтинівку [Донецької області]. Звідти почали вже відправляти на “нуль”. Вони відбивали Кліщіївку, потім брав участь він у звільнені Андріївки, яка поруч. А ось у Курдюмівці він вже загинув, бувши у ста метрах від неї. Вони там були буквально поряд з елеватором місцевим, де знаходились російські війська”, — уточнює Аліна.
Захисника вбили, коли він намагався звільнити Курдюмівку під Бахмутом 20 листопада 2023 року.
“11 листопада він пішов на завдання і мав піти максимум на 5-6 діб. Він нам кожен день відписувався та давав знати, що все добре. 18-го числа він зателефонував мамі з окопу з “нуля” та сказав, що найближчі два-три дні нема кому їх замінити і йшов бій. 20 числа ми дізналися, що того дня було влучання у боєприпаси в окопі”, — переказує співрозмовниця.
Вранці 20 листопада близькі почали хвилюватись та писати Олександру. Однак відповіді не було.
“За словами командування: “їх було троє в окопі”. На завдання пішло 36 чоловіків, а повернулись тільки п’ять. І той, хто охороняв ці боєприпаси, його розірвало. А тато і ще один чоловік відпочивали у цей час у якихось норах в окопі. Я так розумію, що папа був більш з краю і він обгорів, а того чоловіка просто розірвало. Офіційно написано, що у тата “вибухова травма”, — переказує деталі донька.
Родина отримала сповіщення про те, що захисник зник безвісти 23 листопада. Наступного дня сім’ї офіційно підтвердили смерть Олександра Добриці. Чоловіку було 52 роки.
“Дякуємо, що він заїхав вже опізнаний побратимами та з копією паспорта свого. Ми його теж визнали та опізнали. У нього на тілі неможливо було щось опізнати по шрамах, бо він весь був коричневого кольору. Ми його опізнавали по обліку, обличчю, голові, лінії росту волосся. Можна сказати, що не на 100%, але десь на 95-98% ми та хлопці опізнали його”, — ділиться Аліна.
Захисника поховали на кладовищі у рідному селищі Олександрівка Миколаївській області. Поряд з селищної радою Олександрівки є Алея слави. Чоловік тепер теж в рядах вшанованих захисників.
У чоловіка залишилась дружина, донька та онука.
“Він просто жив єдиною онучкою. Коли він йшов на війну, то вона дала йому свою іграшку — поні. І він завжди був з нею. Прям з собою в окопи не брав, але завжди тримав її у себе у рюкзаку. Мене донька завжди питала: “як там у дідульки поні?”, а він постійно беріг поні та надсилав фото з ним.Тепер ця поні повернулася додому”, — сумує донька захисника.
Близькі Олександра Добріца прагнуть, аби йому надали звання “Герой України”. Для цього вони створили петицію. Підписати її можна за посиланням.
Світла пам’ять.