Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Миколу Немирю з Петропавлівки, що на Дніпропетровщині. Він працював на шахті, а згодом — на СТО. Після початку повномасштабної війни допомагав ЗСУ в тилу, а з січня 2023 року почав службу в артилерії. Загинув 7 серпня 2024 року під час авіаудару на Курському напрямку.
Про Миколу Немирю Вільному Радіо розповіла його дружина Анна.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про дорогу вам людину. Це безкоштовно.
Микола Немиря народився 9 травня 1983 року в селищі Петропавлівка на Дніпропетровщині. Навчався у місцевій школі №2. Після 11 класів вступив до Першотравенського профтехучилища, де опановував професію машиніста підземного електровозу. Закінчивши навчання, влаштувався на шахту “Ювілейна” та п’ять років працював там машиністом.
У 2003 році Микола одружився й переїхав до міста Синельникового. Там він почав працювати на станції техобслуговування, де займався підготовкою автомобілів до фарбування.
У вільний час чоловік любив готувати, часто жартував і легко знаходив спільну мову з людьми.
“Ми прожили з ним у щасливому шлюбі 20 років і маємо двох дітей — доньці зараз 17, а сину 11. Він завжди любив подорожувати або хоча б виїжджати з дітьми на природу. Був відповідальним, уважним до нас”, — розповідає його дружина Анна.
Микола часто брався за справи власноруч. Навіть якщо чогось не вмів, намагався розібратись сам і доводив почате до кінця.
“Іноді мені довго доводилося нагадувати, що щось треба відремонтувати. Бувало, сперечалися через це. Але зрештою за пів години все вже було зроблено — ще й більше, ніж я просила”, — згадує Анна.
Їй часто доводилося працювати майже без вихідних на заводі, тож Микола брав на себе домашню відповідальність. Він залишався з дітьми, годував їх, водив на прогулянки та допомагав їм з уроками.
“Інколи я навіть ображалась: приходжу додому, а він уже борщ зварив, а не я. Тепер це згадується з посмішкою”, — ділиться дружина.
Після початку повномасштабного вторгнення Микола почав допомагати ЗСУ: перефарбовував автомобілі для військових у захисний зелений колір. Разом із напарником вони робили це безоплатно.
“Йому було ніяково, що працює, а грошей не приносить, як раніше. Але сидіти без діла не міг. Побачив у вайбері оголошення про допомогу — треба було рити окопи й будувати блокпости. Одразу відгукнувся. Таких добровольців було багато — разом копали траншеї й розмотували колючий дріт за містом”, — згадує дружина Анна.
Чоловіка призвали до війська 25 січня 2023 року. Із Синельниківського ТЦК його спершу направили до навчального центру в Житомирі, а згодом — на навчання до Німеччини, де він опановував спеціальність артилериста.
Після повернення Миколу зарахували до військової частини А2582. Спочатку його підрозділ обороняв Запорізький напрямок, поблизу села Роботиного, а навесні 2024 року його вивели до Полтави на відновлення — через значні втрати в особовому складі.
Незабаром надійшов терміновий запит на підкріплення — потрібна була допомога на Харківському напрямку в районі Вовчанська.
“Три дні працювали без відпочинку, треба було прикривати піхоту і не допустити, щоб ворог підійшов ближче. І їм це вдалося, вони втримали Вовчанськ. За цю роботу подякував сам президент. А хлопці раділи, як діти, що втримали, не дали [російській армії] прорватися”, — розповідає дружина.
У серпні Миколу з побратимами відправили на наступальну операцію в бік Курська. Під час просування вони працювали три дні без сну: щодня потрібно було йти вперед. Сили захисників вичерпалися, а через постійні переміщення вони не мали змоги ні нормально відпочити, ні підготуватися. Тож коли почались авіаудари, сховатися було ніде — навколо майже не було дерев, розповідає Анна.
Микола Немиря загинув 7 серпня 2024 року. Того дня їхній підрозділ потрапив під авіаудар. Із шести бійців у живих залишилися лише двоє.
Чотирьох загиблих, серед них і Миколу, посмертно відзначили Орденом “За мужність” III ступеня.
Рідні захисника просять посмертно надати військовому звання Героя України. Щоб їх підтримати, підпишіть петицію за посиланням.
Вічна пам’ять.