Підтримайте Вільне Радіо
Понад 11 років тому колись графічна дизайнерка Діана Берг провела свій перший проукраїнський мітинг у рідному Донецьку. Відтоді вона змінила кілька міст через погрози розправи й війну, збудувала, а потім фізично втратила простір для розвитку власних культурних ініціатив у Маріуполі. Та головне — бажання змінювати світ на краще — залишилося незмінним.
Про свою історію становлення як активістки й нинішню діяльність Діана Берг розповіла журналістам Вільного Радіо.
4 березня 2022 року. Дорогою з оточеного Маріуполя до Запоріжжя мчить автівка. Минає перший блокпост, другий, третій… На шляху зустрічає броньовані машини й військових у камуфляжі — на щастя, лише рязанських танкістів, а не росгвардію.
Схоже, вони ще не отримали жодних списків, бо навряд чи пропустили б колишнього поліцейського й активістку з російського “Трибуналу”. На сторінці, яка “досліджує ознаки злочинів проти національної безпеки Російської Федерації”, її фото з’явилося ще вісім років тому — у 2014-му. Саме тоді на теренах сходу України й народилася активістка Діана Берг.
Своє життя до початку війни донеччанка Діана вважає “позаминулим”. Тоді вона працювала графічною дизайнеркою й викладала у відомій комп’ютерній академії. Зі здобутків у портфоліо — туристичний логотип Донецька до Євро-2012, з планів на майбутнє — кар’єрне зростання.
Та спокійне “пасивістське” (як сама його називає) життя Діани перервалося в березні 2014 року. Тоді до обласної адміністрації прийшов місцевий сепаратист Павло Губарєв і за підтримки проросійських сил оголосив себе “народним губернатором”. Донецький Євромайдан, який постійно збирався на акції взимку, на це не відреагував. Зате озвалася Діана.
“Це було 3 березня. Ми з тодішньою моєю дівчиною просто натисли кнопочку «зробити івент» у «ВКонтакті» і написали, що давайте якось збиратися. Це була така ініціатива знизу”, — згадує активістка.
Уже наступного дня проукраїнський мітинг на Соборній площі зібрав близько тисячі людей, хоча Діана розраховувала на підтримку максимум 20 однодумців. Сцени у мітингувальників не було, проте вони мали мегафон і прапори, які заявляли: Донецьк під російський стяг іти не хоче.
Особливо голосно цей меседж зазвучав 5 березня, коли на організовану Діаною акцію вийшли понад 10 тисяч донеччан. Таку кількість людей сепаратисти проігнорувати вже не могли, і того ж дня в мітингувальників полетіли перші димові шашки. Згодом невідомі завадили наступній акції, знісши сцену, і на проукраїнських активістів почалося полювання.
“Біля ОДА, де терлася вся їхня публіка, вони роздрукували фотографії активістів, яких змогли ідентифікувати. Там була ціла стіна з нашими портретами й контактами, які вони знайшли. Я вже не кажу про погрози в інтернеті. Там, щоб дістатися до повідомлень без «здохни с*ка», мені треба було прогортати кілька екранів”, — розповідає Діана.
Прибічники Росії, серед яких було багато приїжджих (як каже Діана, донеччани не зривали б “святі” прапори “Шахтаря”), ставали дедалі агресивнішими. 13 березня вони напали на учасників акції, коли та вже завершувалася. Того дня від ножового поранення загинув знайомий Діани, активіст Дмитро Чернявський, і на певний час масштабні мітинги припинилися.
Наступну акцію, яка стала останньою, активісти провели 28 квітня, але вона теж не обійшлася без жертв. Попри небезпеку, Діана залишалася в місті й допомагала пораненим, поки адресу її квартири не “злили” в мережу. Тільки після цього вона пристала на пропозицію батьків і поїхала з Донецька. Думала, що на тиждень, а вийшло — на роки.
Ми віримо, що разом зможемо більше, тож кличемо вас долучитися до команди однодумців.
Підтримка нашої спільноти — це не просто фінансова допомога для медіа. Це інвестиція в майбутнє Донеччини та інструмент досягнення спільної мети.
Якщо ви поділяєте наші цінності та прагнете змін на краще — приєднуйтесь до нас!
Спершу Діана оселилася у знайомих в Одесі. Без активізму жінка себе вже не уявляла, тож відвідала в місті мітинг 2 травня, після якого погрози наздогнали її й там. Літо вона провела у спокійному Львові, але атмосфера навколо контрастувала з її власними відчуттями. Бути далеко від дому активістці було несила, тож у вересні Діана повернулася на Донеччину. Тоді її вибір пав на Маріуполь.
“У Маріуполі теж почалися небезпечні події, бо росіяни пішли захоплювати район біля моря. Там було дуже страшно, а тут з’являємося ми: «Здрастуйте, ми приїхали боротися». Ну зовсім не хотілося, щоб зі ще одним нашим містом щось сталося!” — обґрунтовує рішення Діана.
Та після приїзду активістка зрозуміла: захищати українське у Маріуполі не треба. Там уже діяло багато активістів і волонтерів — з патріотизмом проблем не було. А ось культура, за словами Діани, помітно пасла задніх. Тож, коли до неї звернулися її друзі зі Львівського театру Леся Курбаса, вона допомогла їм організувати в місті безкоштовні вистави.
З того часу почалася культурна діяльність активістки. Жінка допомагала артистам і митцям привозити в Маріуполь різні події. Зазвичай їх проводили в місцевих будинках культури, бо не підпорядкованих владі культурних просторів у місті не було. Та Діана намірилася це змінити, і 2016 року в історичному центрі Маріуполя сучасному мистецтву й культурному активізму відчинила двері Платформа “ТЮ!”.
“Вона ніколи не була простим культурним центром. Ми через мистецькі практики, різні культурні події та проєкти все одно адресували незручні теми соціальної несправедливості, прав людини тощо. Виходили на акції в місті й підтримували те, чого там бракувало. Це феміністичні цінності, права ЛГБТК+ людей, людей з інвалідністю, ВПО”, — каже активістка.
“Фішкою” Платформи стали театралізовані провокативні акції. Її команда не могла зібрати тисячі людей, тож влаштовувала події умовно на 20 учасників, але робила їх яскравими й помітними. Так, одного разу на 8 Березня вона провела “похорон патріархату”. Того дня одягнені в чорний учасники розвіяли рожевий прах навпроти будівлі міськради.
Платформа “ТЮ!” влаштовувала артрезиденції, які допомагали приїжджим митцям змінювати своє ставлення до Маріуполя на краще. Крім того, її команда проводила щорічний проєкт “Деком”, що давав можливість переосмислити радянське минуле через культурні події. Та чи не найбільшою гордістю Діани стали проєкти Платформи для підлітків.
“Їхнє майбутнє не тільки завод, і ми хотіли, щоб вони це відчули. Ми їх і діджейства вчили, і мистецтвом [виховували], й інсталяціями. Також запрошували художників спільно з цими підлітками творити, робити виставки. Вони з ними працювали на рівних, і це було круто”, — згадує активістка.
На зв’язці ключів від квартири Діани є ключ до замка, який вона не відкривала вже три роки. Востаннє активістка відчиняла ним двері Платформи “ТЮ!” в березні 2022-го. Тоді ще хотіла вивезти з простору накопичені за роки витвори мистецтва, та найняти перевізника вже не змогла.
“Близнюк” цього ключа залишився в Маріуполі й дозволив знайти прихисток від обстрілів сусідам з приватного сектору, які не мали своїх укриттів. Цей же поїхав з Діаною до Запоріжжя й потім супроводжував її містами, яких у її списку було чимало. Дніпро — Львів — знову Дніпро — потім Київ.
Коли вся команда Платформи “ТЮ!” змогла виїхати, активістка поновила свою діяльність. Почали з нагальних проблем. Чоловік Діани разом із другом створив волонтерський проєкт “Вивеземо!”, який допомагав людям евакуюватися. Серед них були 450 родин, яких потім підтримала грошима Платформа “ТЮ!”.
Паралельно Діана з командою відновила культурні проєкти, які довелося адаптувати до онлайн-формату. Так, з’явилася ініціатива Memoriupol — онлайн-музей спогадів про зруйноване росіянами місто. Далі були міжнародні проєкти, як-от дискусійна програма у німецькому Касселі на фестивалі Documenta 15 і проєкт для підлітків Teen Angst, у межах якого вони спершу вчилися режисури, а потім навіть зняли свій фільм.
“Минулоріч дев’ять українських дівчат, переміщених із постраждалих регіонів, зняли документалку на телефони, і тепер ми їздимо з нею по міжнародних фестивалях у Європі. Це історія їхнього дорослішання під час війни, бо насправді для молоді цей період завжди супроводжується складними почуттями, тим паче зараз”, — коментує засновниця.
Діана каже, що Платформі “ТЮ!” вдалось адаптувати свої проєкти, але відсутність власного простору дається взнаки. Відкривати новий активістка поки не планує — надто важко відпустити той, у який вклалася всією душею. Та і якщо робити його, то тільки на сході, щоб не втрачати зв’язок із рідним регіоном.
Діана впевнена, що колись відновлення почнеться саме звідти. Ну а поки фантазує про нього в межах першого фізично наближеного до сходу проєкту після повномасштабного вторгнення. Він має назву “{Не}утопія: а що якби”. Презентують його 26 вересня в “Незламному Хабі” Запоріжжя.
“Ми збираємо спогади про втрачені місця від людей, які були змушені втекти зі своїх міст. Митці, теж ВПО, будуть рефлексувати: що могло статися з ними утопічне. Ми хочемо звернутися до футуризму, набудувати повітряних замків, одягти рожеві окуляри й створити з цих спогадів простір майбутнього, — каже Діана й додає: — Може, він буде нереалістичним, але спрацює як пророцтво…”
Раніше ми розповідали, як журналістка з Донецька Ганна Курцановська присвятила себе збереженню пам’яті про полеглих захисників.