Підтримайте Вільне Радіо
Тетяна Хіміон зі Слов’янська з дитячих років не розлучалася з бальними танцями. Своє захоплення вона перетворила на професію: стала хореографкою, виховала чемпіонів світу, влаштовувала фестивалі. Але у 2022-му вирішила взяти до рук зброю. Тепер її знають на фронті як “Танго”. Вона пережила бої, поранення, самотність на “нулі” й дивом урятувала пораненого побратима. А нині відновлюється вдома.
Тетяна Хіміон розповіла Вільному Радіо про своє дитинство у Слов’янську, шлях у танцювальній кар’єрі та досвід на фронті.
Тетяна Хіміон народилася в білоруському місті Гродно, але виросла й живе у Слов’янську. Каже, мама — білоруска, тож вирішила народжувати там, де їй було простіше. А вже після пологів родина повернулась на Донеччину, де жила до цього.
Маленька Таня з батьками жила в гуртожитку, більшість вільного часу любила проводити на дворі з однолітками. Найулюбленішими місцями для прогулянок були стадіон “Хімік” і каштановий парк навпроти.
“Кожен день ходили у парк, там, де каштани. З трьох рочків ми там висіли на деревах постійно. У кожного були свої “крісла” — хто перший заскочить, той і сидить”, — згадує вона.
У місті працювали скляний завод і фабрика олівців, і дітлахи часто знаходили біля них цікаві заняття.
“Ми любили під заводами гуляти. Батьки нас водили, тато на велосипеді катав”, — згадує жінка.
Коли стали старшими, з’явились інші улюблені місця — лиманські блакитні озера.
У дитинстві Тетяна займалась різними видами спорту — від гімнастики до волейболу. Але головним захопленням були бальні танці, з якими вона не розлучалась із першого класу.
“Я все життя танцювала — танці для мене були як рух, як спосіб жити”, — згадує Тетяна.
У Слов’янську тоді був лише один танцювальний клуб і лише одна тренерка — Ганна Овчіннікова. Саме до неї й привели Тетяну батьки.
Жінка досі пам’ятає своє перше змагання. Але не через хвилювання, яке тоді пережила, а завдяки зачісці:
“Я була кучерява, а треба, щоб усе було загладжено. Волосся коротке, як кульбаба. Усі невидимки світу зібрались у мене на голові”.
У старшій школі репетиції й поїздки на виступи відтіснили на другий план усі інші клопоти підліткового життя.
“Школу могла пропустити, а тренування — ніколи”, — сміється вона.
У студентські роки Тетяна почала викладати. Спочатку — у клубі знайомого, згодом відкрила свій — “Фо степ”. Це сталося у 2002-му, коли її синові виповнився рік.
“Планували відсвяткувати 20 років клубу у 2022-му, але не сталося…” — зітхає вона.
Серед її вихованців — шестеро чемпіонів світу. Разом вони виступали у Польщі, Італії, Франції, Китаї. А Тетяна ще й судила міжнародні змагання.
“Танець — це координація, боротьба, навантаження. Коли мотивації не вистачає — працює дисципліна”, — пояснює жінка.
Крім танців, вона долучалась і до культурного життя Слов’янська — влаштовувала в місті фестивалі та інші події.
24 лютого 2022 року Тетяна зустріла в рідному місті. Все почалось тихо — діти пішли до школи, але швидко повернулись.
“Ми ще 21 лютого подали документи на візу, хотіли поїхати на змагання в Англію. А вже за три дні почалася війна”, — згадує вона.
Того ж дня чоловік Тетяни вирішив піти в тероборону. Вона теж хотіла записатись, але коханий переконав її залишитися — сам приєднався до оборони міста, а жінка волонтерила.
“Я й у 2014 допомагала — мала знайомих. Чотири місяці збирали, передавали все, що могли”, — каже Тетяна.
Та згодом усе ж усвідомила, що хоче бути корисною інакше. Тож коли знайомий запропонував долучитись до війська, погодилась без вагань.
“Каже, кидай документи. І вже наступного дня я була там”, — розповідає Тетяна.
Рішення не було раптовим: про армію думала ще давно, але тоді діти ще не підросли.
“В мене два сини, і я з Донеччини. Я б і в чотирнадцятому пішла, якби хлопці не були такі малі. А зараз вони вже дорослі”, — пояснює Тетяна.
У 2022-му Тетяна приєдналась до одного з підрозділів ССО. Родина хвилювалась, але знала: її рішення — остаточне.
“Досі натякають, що, може, вже досить. Особливо після поранення. Але я вже там”, — каже військова.
Тетяна пройшла підготовку в Україні та за кордоном, навчалась на снайперку. Але зізнається: до бою це не готує.
“Можна знати теорію, стріляти по мішенях, але не прорахуєш усе, коли навколо — живі люди, твоя відповідальність, життя”, — каже жінка.
Перші бої військова пройшла під Херсоном із мінометом. Потім — контрнаступ під Вербовим, а далі знову Донеччина.
Позивний Тетяни — “Танго”. Він, наче місток, пов’язує її з довоєнним життям.
“Коли чую “Танго” в рації — згадую, що жила і, може, ще житиму. Бо легко загубити себе. Навіть якщо тіло повернеться — мозок може лишитися там”, — каже жінка.
Вона пригадує, як важко було адаптуватися до військової системи після життя у творчому середовищі. Раніше поруч із нею були однодумці, але на війні все по-іншому.
Найважче, каже бійчиня — упереджене ставлення окремих чоловіків. Щоб не залежати від наказів, свідомо не погоджується на підвищення:
“Понизити — нікуди. А відправити — хай спробує, я й так там”, — пояснює своє рішення Тетяна.
Вона також зізнається, що на війні їй бракує особистого простору й часу — бодай хвилини для себе. А ще болісно дається розлука.
“Ти засинала в обіймах чоловіка. А тут — одна. Без ніжності. Це не про побут — це про самотність”, — каже Тетяна.
На фронті Тетяні доводилося ухвалювати рішення, від яких залежали життя. Один із найтяжчих моментів — перша втрата у її підрозділі.
“То був дуже важкий вихід. Ми опинилися в оточенні. І там, під час цього виходу, ми втратили хлопця. Він був молодий. Це був мій перший бій, де я вела групу. Після того довго прокручувала кожен крок — а що якби зробила інакше, а як можна було врятувати”, — розповідає вона.
Зовсім інша, але не менш напружена ситуація сталася пізніше, коли Тетяна залишилася сама на нульовій позиції поблизу росіян. До неї мав приєднатися боєць, але він дістав поранення в шию просто на підході.
“Я кинулася до нього і почала зупиняти кров, тримала йому шию рукою. Стан був тяжкий. Але я не могла відійти й відпустити руку, інакше він просто стік би кров’ю. Я підняла очі — і зустрілася поглядом з ка*апом. Мабуть, мене врятувало те, що я з Донеччини. Можу говорити російською, не чисто, але достатньо, щоб сприйняли за свою. Я сказала йому щось про “Сомалі”, ніби я зі своїх, і це, мабуть, спрацювало”, — пригадує захисниця.
Цей епізод жінка називає “бінго”. Бо попри досвід, навички й підготовку, іноді війна — це лотерея.
Захисниця Тетяна Хіміон двічі зазнала поранень на фронті. Вперше — під час виходу з оточення. Куля прошила коліно, не зачепивши кістки, і за місяць вона повернулася до служби. Друге поранення — від дрона. Тоді одночасно постраждали і вона, і її напарник. Обом перебило праву ногу.
“Розірвало сильно, вирвало нерв. Ставили нервовий імплант, але нерви — це не м’ясо і не кістки, [відновлюються повільніше]”, — розповідає Тетяна Хіміон.
Лікарі сказали, що відновлення займе щонайменше рік, і дали лише 5% шансів на те, що нога працюватиме повноцінно. Тепер жінка ходить за допомогою ортезів і проходить лікування у Слов’янську.
“Нога своя, я жива, все добре. Чоловік мій живий, хоч і з пораненням у руку. Діти теж живі. І цього достатньо. Просто починаєш більше цінувати їх і те, що вони пройшли. Робиш свої висновки”, — говорить вона.
Жінка планує повернутися до бойового підрозділу на фронт, але якщо це не вдасться, розглядає інший напрям — можливо, інструкторський. Повернення до танців не виключає, але й наперед загадувати не береться.
“Поки це тільки в планах. А зараз я відпочиваю. Я хочу вижити й повернутися хоча б у себе. Коли виживу — тоді щось вирішу. А зараз — пауза. Інша ціль”, — каже Тетяна наостанок.
Раніше ми розповідали історію захисниці з Донеччини Анастасії Мережко. Вона — тату-майстриня, мати трьох синів та тепер військова. Після втрати брата жінка вирішила приєднатися до лав Збройних сил України.