Підтримайте Вільне Радіо
Двадцять п’ять історій, двадцять п’ять людей, які стали голосом мільйонів українців. Голосом тих, хто мусив виживати в російській окупації, ухвалювати рішення на межі ризику і надії, шукати шлях до виїзду попри небезпеку. Свідчення цих людей зібрали у книзі “Коли не стукають у двері”, яка об’єднала досвід людей із різних регіонів України.
Книгу презентували в Ужгороді — місті, яке під час повномасштабної війни стало прихистком для тисяч людей, змушених тікати від бойових дій та окупації.
Журналісти Вільного Радіо побували на презентації та поспілкувалася зі співавторами книги.
Наталія Несенюк — психотерапевтка з Маріуполя. Тут вона народилася й виросла, а з 2015 року почала працювати психологинею в Центрі соціальних служб. Її робота була пов’язана з допомогою людям, які постраждали від війни ще після перших обстрілів Маріуполя та виїздів із прифронтових сіл.
Повномасштабне вторгнення Наталія застала в Києві на навчанні для психологів. У той момент вона була на четвертому місяці вагітності. Попри небезпеку, вона вирішила повернутися до Маріуполя, де залишалися її рідні.
“Мені говорили: “Залишайся в Києві”. Ні, я повернулася до Маріуполя і я досі зовсім про це не жалкую. Ні разу не пожаліла про це. Тому що спостерігати за тим, що відбувається, зі сторони ще гірше”, — згадує Наталія.
У місті Наталія прожила чотири місяці вже під окупацією.
“Це була зима, було холодно, не було води, вимкнули світло, і ми готували на вогнищі біля будинку. І через те, що активно обстрілювали наші райони, не було зв’язку”, — ділиться співавторка книги.
Окупація зруйнувала й систему медицини, і для багатьох людей це стало фатальним. Наталія Несенюк пригадує:
“Люди помирали не тільки від обстрілів. Люди вмирали і від неможливості отримати медичну допомогу. Мій сусід помер, тому що у нього почалися проблеми з серцем. Йому нікому було надати медичну допомогу”.
Одним із вирішальних моментів для жінки став російський удар по пологовому будинку — єдиному місцю, де вона могла більш-менш безпечно народити довгоочікуваного сина. Остаточно наважилася на виїзд, коли дізналася, що комусь уже вдалося потрапити на підконтрольну територію. Разом із Наталією їхав її чоловік і сестра з родиною.
“Ми проїхали близько сімнадцяти блокпостів, де нас постійно перевіряли росіяни. Нам говорили, що ми повинні любити Росію. Ми мовчали. Я мовчала, бо в той час несла відповідальність не лише за себе, всередині мене билося серце мого сина”, — поділилася Наталія.
За кілька кілометрів до підконтрольної Україні території Наталії та її рідним довелось обирати: або їхати через заміноване поле, або ж повертатися назад в окупацію. Іншої дороги не було.
“Ми поїхали по цьому замінованому полю. І вже потім нам сказали, що півтори години до того там підірвалася машина з жінкою і дитиною. Вона теж попри всі ризики обрала свободу, а не окупацію”, — каже Наталія.
Після виїзду Наталія з родиною дісталася Запоріжжя, а згодом — Тернополя, де вона й народила. Пізніше сім’я виїхала за кордон. Зараз Наталія живе в Німеччині та продовжує працювати — надає безкоштовну психологічну допомогу родинам зниклих безвісти, загиблих і тим, хто чекає близьких з війни.
Свою історію вона вирішила зафіксувати у книзі, аби не забувати про пережите. Наталія зазначає:
“Люди часто знецінюють свій досвід. Думають, що в когось історія важливіша, а в мене не така. Але це неправильно. Про це треба говорити, щоб ці історії не замовчувалися”.
Анастасія Козак провела в російській окупації в Херсоні два з половиною місяці. Після виїзду вона оселилася в Хмельницькій області — у відносно безпечному регіоні. Та повернення до мирного життя, каже жінка, не означає, що пережите залишилося позаду.
Після евакуації Анастасія не раз стикалася з реакціями, які знецінювали досвід життя в окупації — коли трагедію намагаються виміряти “ступенем жаху” і порівняти з чужими втратами.
“Коли я виїхала, я почула таку фразу: тебе не зґвалтували в окупації, твоїх родичів не вбили, у тебе навіть ціла квартира. Яка в тебе історія життя в окупації, у тебе все нормально, у тебе все ок. Я кажу — ні, не нормально. У мене є дім, але я не можу там жити. Я вимушена жити за 700 кілометрів звідти”, — починає свою розповідь Анастасія.
Життя під окупацією для неї складалося з побутових заборон і постійної напруги. Кожен день зводився до пошуку найнеобхіднішого.
“Окупація — це повна відсутність зв’язку, український зв’язок глушать. Окупація — це абсолютно пусті полички магазинів. У нас у Херсоні в магазинах була кабачкова ікра і квасоля консервована. Ні одне, ні інше я зараз більше не їм”, — каже Анастасія.
Окрема частина цього досвіду — світломаскувальний режим, який змінював сам спосіб існування у квартирі. Будь-яка ознака життя могла стати небезпечною.
“Найбільший мій страх був, що до мене постукають у двері. Дуже часто вони (російські окупанти, — ред.) не стукали, просто вибивали двері або зрізали їх з петель. І їхній прихід означав, що тебе або згвалтують, або заберуть на підвал, або вб’ють… Все, інших варіантів не було”, — пригадує співавторка книги.
Майже весь час життя в окупації вона провела в коридорі власної квартири. Адже у перші тижні окупації ще вірила, що правила безпеки можуть врятувати.
“Я жила одна і використовувала тільки одну маленьку лампочку в туалеті. Вона була тьмяна, її не було видно з вікон, але вона трохи освітлювала коридор”, — говорить жінка.
Анастасія кілька разів намагалася виїхати з окупованого міста, і тільки з четвертої спроби у неї це вийшло. Під час евакуації з собою можна було взяти мінімум. Усе життя довелося вмістити в ручну поклажу, а важливі речі — ховати від перевірок.
“Жодних документів, окрім паспорта, не можна було брати — усе забирали на блокпостах. Техніку теж не можна було, але я взяла свій ноутбук: сховала його під светр, на руках у мене сиділа хресниця. Коли я приїхала в Одесу, у мене ще довго не сходили синці — ноутбук вп’явся в ребра, бо ми так міцно обіймали одна одну, що стали одним цілим. Я виїжджала з окупації в білих новеньких кросівках. Мені було шкода їх залишити, але вже за кілька годин я була готова обміняти їх на будь-які старі чоботи — аби тільки теплі. Красиві, нові, але в них було дуже холодно”, — розповідає Анастасія Козак.
Дорога від Херсона до Миколаєва, яка зазвичай займає 40 хвилин, того разу тривала 21 годину. Анастасії з близькими довелося проїхати через 7 російських блокпостів. А восьмий уже був український.
“Коли тобі кажуть «Слава Україні», коли на тебе не направляють автомати, коли ти перестаєш просто боятися цих військових — це було неймовірне відчуття. І коли ми дали військовим цигарки, а вони нам у відповідь дали шоколадку — це була просто найсмачніша шоколадка в моєму житті”, — згадує Анастасія.
Опублікувати свою розповідь вона вирішила, адже переконана: окупація часто виглядає “меншим злом” для тих, хто не жив у ній щодня.
“Окупація — це абсолютно точно не просто зміна прапора. Це відсутність вашого повноцінного життя, а інколи й просто фізичного”, — підсумовує співавторка.
Своєю історію життя в окупації поділилася і журналістка з Херсона Валентина Федорчук. Вона у 2022 році виходила в прямий ефір просто з вулиць окупованого міста. Саме ці включення для всеукраїнських медіа зробили її впізнаваною — і водночас поставили під постійну загрозу.
З перших днів окупації Валентина свідомо залишалася в місті й продовжувала працювати. Вона обирала локації, які добре знали містяни, аби показати: Херсон не зник, тут досі лунає український голос.
“Для мене було важливо, аби херсонці, які перебувають у місті, просто увімкнули телевізор і побачили українську журналістку на вулицях українського Херсона”, — каже Валентина.
З часом ці включення стали фіксацією відкритого спротиву — протестів, на які виходили містяни. Валентина з чоловіком брали телефон і виходили в прямий ефір, розуміючи, що з кожним днем ризик зростає.
Донька Валентини на той момент була не з нею — у селі її батьків. Дорога до дитини пролягала через десятки російських блокпостів, а сама журналістка вже перебувала в зоні підвищеного ризику: окупанти складали списки журналістів, а двоє її колег на той час уже були в полоні.
“Я не знала, на якому з цих блокпостів моя дорога завершиться. Мама сказала мені: “Катрусі потрібна мама, але Катрусі потрібна жива мама”. І в той момент я обрала життя”, — ділиться журналістка.
Навесні батькам вдалося вивезти дитину з окупації, але Валентина залишилася в Херсоні. Життя в місті дедалі більше визначав страх — не лише через присутність озброєних військових, а й через очікування обшуків. Валентина розповідає:
“Я чула, як стукали в сусідні квартири. І я знала, що якщо буде стук у мої двері, це будуть конкретно вони. Бо ніхто більше не знав, де я живу”.
Особливо гостро цей страх відчувся в день її народження. Звичайний вечір раптово перетворився на момент, коли всі найгірші сценарії прокрутилися за кілька секунд.
“Ми з чоловіком вирішили просто посидіти вдвох удома. Я зайшла в туалет — і почула стук у двері. У мене одразу стали ватяні ноги. Я не знала, що робити, навіть подумала втопити телефон, а потім зрозуміла: якщо вже стукають, то це нічого не змінить. Чоловік відкрив двері, і я почула жіночий голос: “Здравствуйте, мне нужна Валентина”. Все. Те, що пролетіло в мене в голові за ці секунди, дуже важко описати — всі сценарії, які я прокручувала перед сном, виявилися недосконалими.
Коли чоловік сказав: “Валя, виходь”, я вийшла на ватяних ногах у тамбур і побачила дівчинку з величезним букетом квітів. У букеті була листівка від моєї родини — мама і сестри вирішили зробити мені сюрприз. Це був найгірший подарунок в моєму житті”, — ділиться Валентина.
Зрештою Валентина з чоловіком вирішили покинути рідне місто. Останньою межею стала підготовка окупантів до псевдореферендуму.
“Ми готувалися до найгіршого сценарію — думали, що це буде 10–12 днів на межі виїзду. Вийшов місяць. Чотири тижні ми прожили в Запорізькій області — в машині, у квартирах, ночували в церкві. Ми взяли з собою великий пакет сала, бо готувалися до двох тижнів дороги, але на місяць його не вистачило. І цей місяць був важким, тому що щодня ти готуєшся до найгіршого — думаєш, що сьогодні будеш розмовляти з ФСБ.
Щодня був терор, коли виходив комендант і тихо зачитував прізвища: хто сьогодні їде, а хто — ні. Я розуміла, що ми можемо виїхати, а можемо ні. Бо якщо вони візьмуть наші телефони й відновлять переписки або якщо я є в їхніх списках — ми не виїдемо. А мене чекала моя дитина”, — розповідає журналістка.
Перед спробою виїзду Валентина написала листа доньці — на випадок, якщо їй не вдасться пройти блокпости.
“Я заховала цей лист серед своїх речей. У ньому я намагалася втиснути все, що мала б зробити за 18–20 років: писала, що буду поруч на її випускному, в день весілля, коли вона вперше закохається. Просила вибачення за те, що зараз, коли їй потрібно, мене немає поруч. Про цей лист ніхто не знав — про нього дізналися лише тоді, коли я почала писати цю книгу”, — зі сльозами на очах розповідає Валентина.
27 жовтня родині все ж вдалося вирватися з окупації. Вже після цього Валентина усвідомила, наскільки життя під російським контролем змінило її уявлення про безпеку, близькість і вибір.
“Я дуже хотіла б, щоб про окупацію ми всі знали лише з цієї книжки. І щоб ніколи більше не дізнавалися про це з власного життя”, — каже наостанок Валентина.
Книга “Коли не стукають у двері” об’єднала 25 історій людей з різних регіонів України, які пережили російську окупацію. Її співавторами стали самі очевидці — ті, хто залишався в захоплених містах, виїжджав, втрачав дім і звичне життя.
Ініціатором створення видання виступив Східноукраїнський центр громадських ініціатив. Її директор, правозахисник Володимир Щербаченко, став співавтором книги та її ідейним натхненником.
Організацію заснували у 2003 році в Луганську. До 2014 року вона мала інший напрям роботи, однак із початком російської агресії змінила фокус — почала фіксувати порушення прав людини на окупованих територіях.
“Коли Росія прийшла на нашу землю, з’явилися викрадення людей, катування, руйнування майна і смерті. Тоді ми почали документувати ці випадки, бо потрібно було доводити, що це справді відбувається”, — говорить Володимир Щербаченко.
З початком повномасштабного вторгнення кількість постраждалих різко зросла. Стало очевидно, що юридичної фіксації недостатньо.
“Після 2022 року стало абсолютно очевидно, звідки йде агресія і що вона робить з людьми. Постраждалих стало набагато більше, і ми зрозуміли, що одного лише правового документування вже недостатньо. Потрібен інший формат, який дозволяє говорити про людський досвід”, — каже він.
Так виникла ідея зібрати історії не лише про тортури й втрати, а й про те, як окупація ламає повсякденне життя — дім, родину, дрібні рішення.
“Ці історії — не тільки про катування чи смерті. Вони і про побут, про дім, про валізу, з якою людина виїжджає, про розлуку з близькими. Саме цього часто не розуміють за кордоном, коли думають, що окупація — це просто зміна прапора”, — зазначає Щербаченко.
До проєкту долучилися міжнародні партнери, зокрема з Німеччини. Спершу книгу готували для іноземної аудиторії англійською мовою.
“Наші партнери з Німеччини говорили: важливо, щоб ці історії знали й за межами України. Бо там не завжди розуміють, чому українці чинять опір окупації. А життя під окупантом змінюється кардинально, і немає людей, які б від цього не страждали”, — говорить він.
На відкритий заклик поділитися досвідом відгукнулися понад сто людей. З них відібрали 25 співавторів і працювали з ними в навчальному форматі, допомагаючи структурувати тексти.
Коли історії були готові, постало питання, чи варто видавати книгу українською мовою. Остаточне рішення ухвалили самі автори.
“Ми сумнівалися, чи готові люди читати ще одну книжку про горе. Але автори однозначно сказали, що її потрібно видавати українською. І ми побачили, що ці історії знаходять відгук і сенс”, — підсумовує Володимир Щербаченко.