Підтримайте Вільне Радіо
Усе почалося з ідеї популяризувати спортивну риболовлю й культуру дбайливого ставлення до природи. Та за кілька років “Клуб рибалок України” з Краматорська перетворився на велику волонтерську спільноту. Сотні добровольців по всій країні влаштовують евакуаційні місії до гарячих точок, підтримують ветеранів, допомагають родинам і продовжують дбати про довкілля.
Про те, як хобі стало справою життя, які напрямки роботи з’явилися після початку відкритої війни та чим організація займається зараз, розповів журналістам Вільного Радіо голова ГО “Клуб рибалок України” Ярослав Бойко.
У 2018 році в Краматорську кілька активних спортсменів, рибалок і поціновувачів природи вирішили об’єднати зусилля. Вони прагнули створити не просто клуб за інтересами, а спільноту з метою та ідеєю.
“На той момент ми дуже потребували об’єднання. Хотілося популяризувати спортивну риболовлю, особливо серед ветеранів, підняти рівень культури рибальства, навчити бережно ставитися до води та природи. Ми хотіли гуртувати навколо себе тих, хто справді цінує довкілля і думає про майбутнє. Так і з’явився “Клуб рибалок України”, — розповідає голова громадської організації Ярослав Бойко.
На старті команда налічувала близько 20 людей. Але всі вони були “з вогником”, каже Ярослав: лікарі, банкіри, слюсарі — кожен зі своїм досвідом і бажанням робити свій внесок у спільну справу.
Першим заходом, який організувала команда, став фестиваль риболовлі для людей з інвалідністю. Захід провели у 2018 році в Покровську на базі реабілітаційного центру “Донбас”. Сюди з’їхалися учасники з усієї України: серед них були люди на колісних кріслах, з порушенням зору, ветерани, зокрема з ампутаціями. Загалом у фестивалі взяли участь близько 60 людей.
“Це була подія, яка запам’яталася надовго й стала поштовхом до нових ініціатив”, — згадує Ярослав.
Згодом з’явилися й інші проєкти, наприклад, школа риболовного мистецтва для дітей. У фокусі залишалась не лише риболовля, а й виховання поваги до природи й турботи про довкілля.
“Ми займалися цим не просто з цікавості. Це був спосіб навчити людей берегти природу, виховувати культуру. На наших заходах ми не лише ловили рибу, а й прибирали береги, озеленювали прибережні зони, навчали дітей розуміти й поважати світ природи”, — розповідає Ярослав Бойко.
Після першого успішного фестивалю організатори почали глибше вдивлятись у соціальні проблеми, які можна розв’язати через спільну діяльність. Однією з таких стала відсутність чоловічої участі у вихованні дітей.
“Ми помітили, що на наші дитячі заходи дітей зазвичай приводять мами. А тата в цей час, мовляв, на роботі або десь зайняті. І тоді з’явилася ідея зробити щось, де головними героями будуть саме тата з дітьми”, — згадує Ярослав Бойко.
Так і з’явився 5-денний сплав “Еко-тато може все”. Його суть була в тому, щоб дати татам можливість побути з дітьми наодинці, без звичних підказок і допомоги від мам. Вони вирушали разом у човнові сплави по Сіверському Дінцю на три-чотири дні.
“Згодом на основі різних ініціатив ми створили “Татохаб” — масштабну програму, яка вже охопила 13 областей України. Це не просто клуб чи подія — це школа батьківства, де працюють психологи, де чоловіки можуть проговорити свої труднощі й відкритися. Бо у тата теж є свої виклики”, — каже співрозмовник.
Ще до повномасштабної війни команда створила громадський рибоохоронний патруль, який допомагав боротися з браконьєрством. Активісти проводили рейди водоймами та виявляли порушення.
Паралельно у Краматорську розвивали молодіжне волонтерське крило — “Крамотворці”. Вони запускали освітні ініціативи, конкурси й фестивалі, просували ідею активної громадянської позиції серед молоді.
“Ми навіть виграли національний конкурс і створили EcoWater — мапу моніторингу водойм Донецької області. Це цифровий інструмент, який допомагав стежити за станом річок і озер. Державні органи — обласні управління, рибоохоронний патруль — отримували інформацію в реальному часі й могли реагувати оперативно. А звичайні громадяни відчули себе частиною процесу”, — пояснює Бойко.
Через бойові дії на території області нині платформа не функціонує.
Також активісти працювали над тим, щоб зробити риболовлю доступнішою для всіх. На фестивалях, які влаштовувала команда, зустрічалися вихованці інтернатів і ветерани.
“У нас був і жіночий напрям — “Жінки в риболовлі”. Ми показували, що це не тільки чоловіча справа. А ще проводили аматорські турніри для початківців. Бо кожен має право спробувати себе”, — каже голова “Клубу рибалок України”.
“Ми зустріли [повномасштабну] війну не панікою, а дією”, — згадує голова організації Ярослав Бойко.
Уже в перший день голова “Клубу рибалок України” створив чат, де об’єдналися волонтери, влада, бізнес та громадські організації. Почали координувати евакуацію, шукати гуманітарну допомогу та підтримувати переселенців.
У 2022-му вони допомогли вивезти понад 420 тисяч людей із небезпечних регіонів. Співпрацювали з міжнародними партнерами, як-от World Central Kitchen, і за сім місяців доставили понад 117 тисяч тонн гуманітарної допомоги, розповів голова організації.
“Ми зрозуміли, що всі роки до того не були даремними. Це й були наші підготовчі кроки”, — каже Ярослав.
Сьогодні “Клуб рибалок України” — це гуманітарна організація з широкою мережею офісів у різних регіонах країни й міжнародною командою.
“У нас понад 300 працівників по всій Україні та близько 800 волонтерів і амбасадорів. І це не лише в Україні — частина з них живе за кордоном, бо хтось виїхав через війну, а хтось познайомився з нами ще до 2022 року й поділяє наші цінності”, — розповідає Ярослав Бойко.
Зараз під брендом організації працюють “Татохаби”, дитячі центри, простори підтримки для переселенців і людей у складних життєвих обставинах. Загалом відгалуження “Клубу рибалок” є у 29 регіонах країни. Кілька областей поки що лишаються без представництв, однак організація планує розширення.
Головний офіс організації нині працює в Києві, а проєктний офіс у Краматорську залишається ключовим осередком волонтерської роботи на Донеччині.
“Приміщення ми отримали через тендер — орендуємо на п’ять років. Ремонт робили своїми руками. Це стало нашим центром, місцем сили”, — розповідає Ярослав.
Паралельно функціонують ще три великі офіси у Києві, Сумах і Хмельницькому.
“Ми нічого не згортали. Робота продовжувалась, обсяг лише зростав. У Краматорську ми й починали, і досі тримаємося за це місто. Це наша точка відліку”, — говорить Ярослав Бойко.
Знову риболовля — але вже як терапія. Команда повертається до початків, та цього разу розглядає це заняття як інструмент емоційної підтримки для ветеранів, переселенців і дітей. У пріоритеті — розвиток спортивної риболовлі та зміни до законодавства.
Також “Клуб рибалок України” займається захистом водних ресурсів.
“Ми не раз передавали браконьєрів правоохоронцям. А ще — домоглися збереження берегів, відновлення екосистем у Донецькій, Сумській, Хмельницькій областях. Це ті регіони, де працюють наші великі філії”, — зазначає Бойко.
На думку Ярослава, нинішнє законодавство у сфері водних ресурсів потребує осучаснення. Риболовля в Україні досі не врегульована — немає навіть загального обліку рибалок, квиткової системи, статистичних даних, які б дозволили бачити перспективу розвитку галузі.
“Якщо дати людям чітке розуміння зони відповідальності — у промисловиків, аматорів, аквафермерів — конфлікти зникнуть. Зараз же маємо суперечки через прогалини в законі. Ми працюємо над цим. Бо це і рекреація, і екологія, і перспективний ринок для країни”, — наголошує він.
Окрім заходів для рибалок, команда продовжує розвивати й інші напрямки, якими опікувалася ще до відкритої війни. Один із них — підтримка дітей у сфері освіти та психосоціальної адаптації. Ідея такого проєкту виникла не в офісах — вона прийшла з поїздок у віддалені громади, коли працівники та волонтери бачили дітей, які не мали доступу до базового навчання.
“Ми багато їздили — з мобільними бригадами, з гуманітарною допомогою. І всюди чули й бачили одне й те саме: діти не навчаються. У когось немає інтернету, у когось школа зачинена, а десь просто фізично не вистачає педагогів. Хтось із дітей взагалі не має змоги бути на зв’язку — батьки на роботі, родина у стресі, або навіть укриття, де вони живуть, не пристосовані”, — розповідає Ярослав Бойко.
Першими кроками в освітньому напрямі стало створення кількох стаціонарних центрів спільно з дитячим фондом ЮНІСЕФ. Це були Digital Learning Centers — офлайн-простори на Донеччині, де діти могли продовжувати навчання.
“Але вже невдовзі обласна адміністрація заборонила збирати дітей на офлайн-заняття з міркувань безпеки. І тоді ми перейшли на формат мобільних бригад. Це були команди, які виїжджали безпосередньо до дітей — у села, у віддалені населені пункти, іноді навіть просто в укриття”, — каже співрозмовник.
Навчання проводили у приміщеннях, які надавали місцеві муніципалітети — шкільних кабінетах, бібліотеках, а подекуди й підвалах, облаштованих як тимчасові укриття. У кожній такій мобільній бригаді, крім педагогів, були також тьютори та психологи, які працювали з дітьми не тільки як з учнями, а і як з людьми, що переживають тривалий стрес.
“Ми зрозуміли, що не лише онлайн-освіта потрібна. Дітям необхідне живе спілкування. Їм важливо бачити вчителя, мати можливість поспілкуватися з ровесниками, навіть просто почути, що з ними все гаразд. У деяких школах залишилось по два-три вчителі на всю громаду. Ми просто привозили наших спеціалістів і включались у навчальний процес”, — пояснює Ярослав.
Сьогодні мобільні бригади “Клубу рибалок України” надають психологічну підтримку дітям та родинам з дітьми майже в усіх громадах Сумської області, а освітні бригади продовжують працювати на Донеччині
“Ми не забуваємо, що ці діти живуть у постійному стресі. Саме тому ми з самого початку залучили психологів. Вони працюють поруч, консультують, проводять індивідуальні сесії. І це дає ефект”, — додає голова організації.
У “Клубі рибалок України” хочуть закріпити всі напрацювання, які з’явились за останні роки, й поступово перетворити окремі напрямки у повноцінні програми.
“Ми хочемо локалізувати всю цю діяльність у громадах. Щоб саме громада відповідала за те, що буде далі. Ми можемо лише допомогти запустити процес. Але має бути структура, яка житиме без нас”, — пояснює голова організації.
У планах також — розвивати сферу любительського та спортивного рибальства, зокрема як рекреаційну діяльність, що підтримує екологічну та соціальну політику.
“Ці напрямки зараз практично не врегульовані, але вони важливі. Це рекреація, це здоров’я, це дозвілля. А ще — це великий потенціал для економіки. Якщо правильно все оформити, дати людям інструменти, буде ефект”, — стверджує Ярослав Бойко.
Та підсумовує: на найближчі роки в організації планів не будують. Дивляться далі — на десятиліття. Бо, як кажуть у команді, ці зміни не можуть бути швидкими, але мають шанс стати сталими.
Раніше ми розповідали про культурний центр “Задзеркалля” зі Слов’янська, який виріс з ініціативи студентів-ентузіастів і сьогодні допомагає молоді розвиватися, зокрема й на Донеччині.