Підтримайте Вільне Радіо
Оксана Капленко з Бахмута разом із чоловіком-військовим та дітьми перебралася до Кременчука, коли рідне місто опинилося під обстрілами. Тут вона з нуля почала створювати пасіку за грантові кошти. Меду ще небагато, але Оксана мріє перетворити пасіку на родинну справу, де кожен з сім’ї зможе вивчати тонкощі бджільництва на практиці. А поки бджоли літають над квітами, пасічниця ще й допомагає військовим.
Жінка розповіла журналістам Вільного Радіо про те, як наважилася на новий старт і що дає їй сили, поки чоловік боронить країну.
У Бахмуті Оксана Капленко прожила 40 років. Місто здавалося їй компактним і зручним: там заводи, фабрики й дослідні станції уживалися з фруктовими садами і ягідниками.
“У Бахмуті була зручна логістика, і все було під рукою. Роботи вистачало. Хто хотів, міг заробити на достойне життя”, — пригадує жінка.
Разом із коханим вона створила власне підприємство. Їхня “Східна будівельна монтажна компанія” починала з ремонтів магазинів і дитячих майданчиків, а згодом взялася за більші об’єкти.
“Робили бетонні конструкції, будували мости. Устаткування було на мільйон гривень, як на той час чимало. Усього встигли звести близько п’яти мостів”, — каже Оксана.
Проте після початку повномасштабного російського вторгнення родині довелося залишити все й виїхати. Від обладнання, інструментів, ангарів й гаражів не лишилося нічого.
“Фірма юридично існує, але фактично її нема. Можливо, коли чоловік повернеться (чоловік Оксани Капленко служить у лавах ЗСУ, — ред.), він захоче відновити її, але зараз підстав для цього немає”, — пояснює жінка.
Родина втратила не лише майно, а й власне житло та дім, де залишався батько Оксани. Він не захотів евакуюватися через цуценят, яких доглядав. Згодом, розповідає Оксана, собак розстріляли, а батька вивезли до Росії.
“Ми забирали його через Білорусь, Естонію… Зрештою, він опинився з нами”, — каже Оксана.
У пошуках невеликого будинку для батьків жінка натрапила на ділянку під Кременчуком.
“Ми подивилися: поруч поля, посадки акації, річка, лавандове поле неподалік. І вирішили: тут має бути пасіка”, — згадує вона.
Так зародилась ідея зайнятися бджільництвом. Досвіду в Оксани майже не було — тільки дитячі спогади про допомогу дідусеві на його пасіці. Тоді це була радше сімейна справа, ніж заняття для заробітку.
Першим кроком на шляху до нової справи став грант від благодійної організації “SOS Дитячі містечка”.
“Подалася просто з цікавості, чи зможу я це робити. Пройшла навчання, були чудові ментори. Страх якось зник. Отримала близько 177 тисяч гривень, купила перші вулики, стіл для розпечатування рамок і набір пасічника”, — каже Оксана.
Невдовзі жінка виграла ще один грант, за який змогла придбати медогонку й сушильну шафу. Третій грант — для сімей військових — вже чекає на підписання, а Оксана тим часом подалася на новий конкурс для аграріїв.
“Раніше жінки рідко починали щось нове у 40 років. А зараз час рухатися далі”, — розповідає переселенка.
Вона додає, що вже створила логотип для своєї справи та продумала упаковку для меду.
Оксана зізнається: зараз кожен день приносить їй відкриття й водночас випробування, адже ця справа для неї абсолютно нова.
“Я собі поставила план хоча б розвинути ці бджолині сім’ї, щоб вони не зроїлися (тобто не утворили нову сім’ю, яка відділиться від основної колонії та покине вулик, — ред.) і щоб добре перезимували. На цей рік навіть не планувала збирати мед”, — каже вона.
Весна видалася холодною, через що бджоли ослабли. Додалися й інші труднощі: загибель акації, проблеми з бджолиними матками, від яких залежить майбутнє кожної медоносної сім’ї.
“Це зовсім інший досвід. Не просто в теорії читати чи дивитися відео, а на практиці бачити, як воно працює. Замовила маток, підсаджувала. Половину бджоли прийняли, а половину — ні. Деяких маток навіть убили, а одну випустили, дали їй розплодитися, а потім знищили й вивели свою”, — ділиться Оксана.
Зараз вона має 15 вуликів, у кожному з яких живе окрема бджолина сім’я. Жінка стверджує, що спостерігати за їхнім життям — як досліджувати цілу цивілізацію.
Меду цього року вийшло небагато. З садів — трохи вишневого, з акації — легкий прозорий, але і його довелося залишити самим бджолам.
“Я їм не купувала цукор, не підгодовувала. Усе, що вони зібрали, віддала назад, щоб розвивалися сім’ї”, — пояснює пасічниця.
Найбільше цього літа було соняшникового меду, але й його обсяг виявився скромним — близько 50 літрів.
Для себе Оксана визначила чіткий план: у перший рік не гнатися за врожаєм, а закріпити основу. А вже наступного сезону, сподівається жінка, бджоли окріпнуть і працюватимуть на повну силу.
Окрім пасіки, Оксана Капленко знайшла для себе ще одну важливу справу — допомагати захисникам. Волонтерство почалося з особистої потреби, коли її чоловік опинився на фронті ще у 2014-му.
“Він стояв під Донецьким аеропортом. Там було відгалуження від основної траси, бригаду просто висадили в гущі. На вулиці — мінус п’ять, а вони просто неба”, — розповідає жінка.
Перші прохання були простими й терміновими: плівка, дошки, цвяхи, сокири — усе, щоб хоча б підготувати місце для ночівлі.
“Уявіть, є спальники, каремати, але ж у калюжі не ляжеш”, — каже Оксана.
Тоді вона почала збирати необхідне від небайдужих з Бахмута й області. З часом допомога знадобилася й переселенцям з прифронтових міст, і Оксана разом з іншими волонтерами взялась облаштовувати місця для їхнього проживання.
На новому місці жінка зосередилася на допомозі з ремонтом військових машин.
“Є багато техніки, яку привозять з-за кордону, але вона стара і часто поламана. Солдати самі збирають гроші, по 10–15 тисяч зі своєї зарплати, щоб купити деталі”, — пояснює вона.
У Кременчуці Оксана знайшла СТО, де для військових роблять великі знижки.
“Якщо у звичайному СТО ремонт коштує 80 тисяч, то там — 30. Я забираю машини пікапом, везу в Полтаву чи Кременчук, потім назад — в Ізюм або Лиман”, — ділиться переселенка.
У моменти виснаження жінка згадує про коханого, який попри все зберігає оптимізм і стійкість.
“Мій чоловік намагається мене оберігати від усього цього. Каже, що в нього завжди все добре, навіть коли третю добу не спить. Я знаю, що він робить це, щоб ми з дітьми могли ходити в парк чи дитсадок. Тому й ми тут маємо триматися купи”, — каже вона.
Майбутнє своєї пасіки Оксана бачить як справу всієї родини. Жінка мріє про те, щоб діти та чоловік теж захопилися бджолярством і набували досвіду разом з нею.
“Я хочу, щоб пасіка була безбар’єрною. Щоб були широкі доріжки, зручний підхід до вуликів, щоб можна було дивитися, як ростуть сім’ї бджіл, як вони працюють, а не просто купувати мед”, — пояснює Оксана.
Вона додає: на сході країни, де раніше пасіки були звичним явищем, через війну їх майже не залишилось. Саме тому важливо відновлювати культуру догляду за цими комахами там, де ще є життя і земля, придатна для бджільництва.
“Кожен день я роблю те, що можу для бджіл, для дітей, для сім’ї. І це дає розуміння, що навіть у складних умовах можна рухатися вперед, відбудовувати життя і планувати майбутнє”, — завершує Оксана.
Раніше ми розповідали про керамістку зі Слов’янська Вікторію Попову, чия родина продовжує творити після руйнування майстерні.