Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Дмитро Крамар. Чоловік здобув фах із ремонту автомобілів та підписав контракт із ЗСУ ще у 2018 році. Він зустрів кохання, і в пари народилася донька. За час служби він боронив Київщину, Харківщину, Луганщину, а потім — Бахмут.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Про життєвий шлях Дмитра журналістам Вільного Радіо розповіла мати, Наталія Крамар.
Дмитро народився 16 червня 1999 року в селі Нафтулівка Гвардійської громади Хмельницької області.
“У школі він дуже полюбив футбол і грав за школу на змаганнях. Був момент, коли він зламав руку, але все одно виходив на поле”, — згадує Наталія.
Під час Революції Гідності мати побачила сина на світлинах з майдану. Хоч він і намагався це приховати, але ходив на площу у Хмельницьку та їздив до Києва.
Після закінчення Гвардійської школи Дмитро вступив до Хмельницького професійно-технічного училища №25, де здобував фах із ремонту автомобілів.
“Він завжди прагнув досягати всього сам. Я виховувала його без батька, і в нього сформувалася риса — все робити самостійно та прагнути бути кращим”, — розповідає мати.
У 2018 році Дмитро вирішив піти в армію та підписав контракт із 8 окремим полком спеціального призначення імені князя Ізяслава Мстиславича Сил спеціальних операцій ЗСУ. Тоді йому було 19 років.
“На службі йому дуже подобалося стрибати з парашутом. Ще казав, що любив ходити у караул і міг заміняти побратимів”, — каже мати.
Дмитро встиг у 2019 році зустріти своє кохання — Тетяну. Мати й досі дивується, коли він усе встигав.
“Це була любов із першого погляду. Він став самостійним, почав жити окремо, все робив сам. Якось я пропонувала залишити службу й поїхати працювати за кордон, але він відмовився. Сказав, що може оплатити дорогу мені, а сам хоче залишитися тут, бо: “Це моя Україна”, — розповідає Наталія.
Більшість служби під час Операції обʼєднаних сил Дмитро провів на Луганщині.
“Він прагнув захищати Україну й не залишав хлопців. Приїжджав додому лише під час відпусток і ніколи нічого не розповідав. Я навіть не знала, де саме він хоч перебував. Був випадок, коли загинув його побратим, і він не сказав. Я дізналася про це в інтернеті, і тільки тоді він зізнався та попросив провести побратима в останній шлях, коли привезуть”, — ділиться Наталія.
Паралельно зі службою Дмитро продовжував заочне навчання: спочатку вступив до політехнічного коледжу, а потім — до Хмельницького національного університету. В усіх навчальних закладах він розвивав фах із ремонту та обслуговування автомобілів.
“За спеціальністю він навіть мав фах педагога, тож міг викладати ремонт автомобілів дітям”, — додає мати.
У вільний час Дмитро займався спортом, цікавився українською історією — найбільше козацтвом та УПА — або мандрував.
“Він дуже любив подорожувати. Його неодноразово кликали за кордон, але казав, що не бачить сенсу переплачувати гроші. Адже в Україні є багато цікавих місць, які можна побачити. Він вважав, що в нас можна отримати більше задоволення від подорожей, ніж за кордоном”, — пояснює Наталія.
У 2021 році в Дмитра та Тетяни народилася донька — Златослава.
Початок повномасштабної війни Дмитро зустрів у лавах ЗСУ. Подальші деталі його бойового шляху журналісти Вільного Радіо дізналися з рапорту командира чоловіка щодо заохочення Крамара за сумлінну службу. Документ надала мати загиблого.
На початку березня 2022 року Дмитро разом із побратимами утримував оборону в районі Бучі та відбивав атаки росіян. Згодом вони виконували такі самі завдання в Ірпені. Під час оборони міста Дмитро виявив колону російської техніки, яка рухалась, щоб перерізати трасу Київ — Ірпінь. Бійці атакували колону, знищили частину техніки та змусили окупантів відступити. Під час відходу група Дмитра потрапила під удар російської артилерії, і він на собі виніс до своїх позицій пораненого побратима.
З 12 березня захисник звільняв село Мощун Київської області. Через неправдиві дані група потрапила у засідку. Унаслідок цього загинув командир чоловіка, і Дмитро взяв на себе керування та зміг вивести групу з-під удару. Згодом Крамар став заступником командира групи.
“Мені одного разу зателефонував їхній старший і казав, що Дмитро хоч і молодий, але дуже розумний та досвідчений. За ним були готові йти люди. Я тоді відчула гордість за сина”, — ділиться мати.
Потім було звільнення Бучі та Ірпеня.
Після звільнення Київщини Дмитра перекинули на Харківщину. Там він провів у тил росіян бійців 72-ї бригади ЗСУ, які звільнили село Турове. Згодом вони відвойовували село Цупівка, де Дмитро та його побратими зіштовхнулися з технікою окупантів, і змусили їх відступити.
У червні 2022 року військового перекинули на Луганський напрямок. Спочатку він отримав завдання увійти до Сіверськодонецька. Бійці прорвалися в місто, знищували окупантів на своєму шляху й утримували оборону в будівлі місцевого військкомату. Протягом чотирьох діб вони тримали позиції, але командир групи дістав поранення. Тоді Дмитро вирішив евакуювати групу з міста, і вони покинули Сіверськодонецьк під вогнем загарбників.
Коли бійці перепливли Сіверський Донець, вони зайняли оборону в Лисичанську. У цей час Дмитро повернувся до річки й два дні плавав на надувному човні, допомагаючи побратимам евакуюватися із Сіверськодонецька.
Протягом літа й осені 2022 року група Крамара боронила державу в Сумській та Чернігівській областях. За цей час Дмитро став оператором дрона та знищив десять одиниць техніки окупантів, серед яких танки, БТРи та БМП.
Взимку 2023 року групу Дмитра перекинули на Луганщину, де він як штурмовик відбивав позиції у загарбників. А у травні 2023 року підрозділ прибув боронити Бахмут — це був останній місяць найактивніших боїв за міську забудову.
Зокрема, Крамар із побратимами зайняли оборону в багатоповерхівках №23 та №25 на вулиці Вартових Неба (колишня Чайковського). Дмитро утримував позиції та не дозволяв окупантам підійти до будівель.
Захисник загинув 6 травня 2023 року. Того дня Дмитрові наказали перейти до сусідньої будівлі №24 і тримати оборону там. Бійці одразу опинилися під шквальним вогнем загарбників — з артилерії, танків, гранатометів та стрілецької зброї. Щоб зменшити інтенсивність обстрілів по споруді, Дмитро вийшов назовні й устиг знищити два гранатометні розрахунки та одне кулеметне гніздо противника. Його дії не дозволили росіянам оточити багатоповерхівки, але під час зачистки Дмитро дістав кулю в шию та загинув.
Усі ці деталі мати дізналася лише після його смерті.
“Він мені ніколи нічого не розповідав. Дуже рідко щось удавалося дізнатися. Коли їх перекинули у Бахмут, я побачила відео, на якому він надихав побратимів і говорив, що вони мають відстояти місто. А я йому казала: “Це ж чуже місто для тебе, ти зовсім не знаєш локацій”. Але він відповів: “Мам, головне мати мозок та ноги, щоб рухатися”, — переказує Наталія.
Загалом Дмитро боронив державу в лавах ЗСУ понад п’ять років. Увесь час повномасштабної війни він одночасно продовжував навчання в Хмельницькому національному університеті — йому бракувало всього місяця, щоб скласти сесію та отримати диплом.
“Він казав, що не боїться загинути. Адже мав дружину і дитину — він устиг щось у житті. Йому більше було шкода зовсім молодих хлопців, які приходили на фронт, у яких не те що дітей — навіть стосунків не було”, — сумує мати.
Поховали військового на Алеї Слави в Хмельницькому. Йому було 23 роки. У нього залишилися 4-річна донька, дружина та мати.
“Для мене він назавжди залишиться тим, хто йшов на допомогу кожному, хто до нього звертався”, — ділиться Наталія.
Світла пам’ять.