Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — В`ячеслав Горнік. Чоловік обожнював свій сад та любив збиратися з друзями у вихідні. Після повномасштабного вторгнення він долучився до лав ЗСУ й став сапером. Розміновував і мінував території у Бахмуті, Андріївці та на Харківщині.
Про життєвий шлях В`ячеслава Вільному Радіо розповіла його дружина Надія Горнік.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
В’ячеслав народився 18 серпня 1980 року в селі Кортеліси Ковельського району Волинської області. Але все своє життя провів із родиною на Рівненщині. Після закінчення школи він відслужив строкову службу й одразу почав працювати.
“Він був будівельником у Києві, їздив по всій Україні. Дуже любив цю справу, був самоучкою й хотів вступити до вишу, щоб стати архітектором, але не вдалося. Та попри це будівництво було його покликанням. Робив і звичайні ремонти в селі, і будував будинки на великих об’єктах”, — говорить дружина.
Вільний час В’ячеслав полюбляв присвячувати риболовлі та садівництву.
“Для нього найкращим відпочинком було поїхати на риболовлю або до лісу по гриби. Завжди у вихідні збиралися з друзями на шашлики — любив посидіти в компанії. Ще дуже любив садівництво. У нас був великий сад, де росло все: гранати, ківі, троянди, сливи, черешні, яблуні, груші, окремий квітник. Дуже любив купувати й висаджувати щось нове. Навіть перед від’їздом на службу купив і посадив два дерева”, — додає Надія.
З перших днів відкритого вторгнення Росії В’ячеслав добровольцем долучився до лав ЗСУ. Перші місяці він служив у теробороні.
“Він стояв на блокпостах у Млині та Дубнах [на Рівненщині]”, — уточнює вдова.
Згодом В’ячеслав перевівся до 47-ї окремої механізованої бригади на посаду сапера.
“Тоді його відправили на навчання до Швеції, а після повернення він служив сапером у 47-й бригаді”, — згадує Надія.
Під час служби його відзначили трьома медалями — за захист Харківщини та Донеччини.
“Він служив у самому Бахмуті у 2022–2023 роках, коли там тривали бої, а потім — в Андріївці, яка поряд. Ще одна гаряча точка була на Каховській ГЕС, яку підірвали росіяни. Загалом, яке завдання їм давали — те й виконували: часто мінували території, а іноді, навпаки, розміновували дороги, щоб наші могли проїхати”, — розповідає вдова.
Втім про службу сапер майже не розповідав близьким.
“Єдину історію, яку я знаю, — це коли ще перед від’їздом один хлопчина, 19 років, підірвався просто в нього на очах. Просто відвернувся, один крок зробив не так — і все”, — переказує Надія.
За час служби В’ячеслав неодноразово діставав поранення та контузії — зазвичай через вибухи мін, від яких у нього були осколки в ногах і лопалися вушні перетинки. А одного разу захисник потрапив в оточення.
“Тоді вони провели п’ять днів у повному оточенні ворога, але змогли якось вийти самі. У частину вже встигли передати, що вони зникли безвісти, а вони вибралися. Ще одного разу потрапили під удар FPV-дронів”, — розповідає дружина.
Між важкими буднями служби військового відпускали у відпустку.
“Він десь раз на пів року приїжджав у відпустку. Ще бували ротації на 1–2 місяці та реабілітації. Коли він був на них у частині, завжди приходив ночувати додому. Ми просто жили недалеко від його частини, і він мав змогу побути з родиною”, — пояснює Надія.
Захисник загинув 7 листопада 2025 року поблизу села Вовчанські Хутори Чугуївського району Харківської області.
“Це сталося через те, що побратим наступив на розтяжку. Вони напередодні ввечері проходили цією територією — було чисто. А вранці пішли тією ж стежкою: побратим не помітив розтяжку, наступив — і все. Йому одразу вибило легені, і він загинув на місці. А чоловік ще був живий. Його знайшли хлопці, повезли “швидкою” до шпиталю, але поки довезли — руки стали холодні. Помер у дорозі. Ми припускаємо, що він помер від больового шоку, бо в нього були сильно побиті ноги”, — ділиться Надія.
Тіло повернули близьким через чотири дні після загибелі. Чоловіка поховали у селі Пугачівка Рівненської області, де він жив із родиною.
“Коли він загинув, у нас якраз було 20 років від дня весілля. Він завжди був веселим, любив жартувати, завжди відгукувався на прохання про допомогу. Доньку завжди називав: “сонце”. Тобто був файним, добрим і компанійським”, — говорить вдова.
Чоловікові було 44 роки. У нього залишилися мати, троє братів, дружина та двоє дітей — син і неповнолітня донька.
Рідні В`ячеслава прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.