Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Сергія Кузнєва з Ужгорода, військового 128-ї бригади, що був на фронті з 2014-го і загинув під час шикування в листопаді 2023-го.
Теплими спогадами про Сергія Кузнєва поділилася його донька Анна.
Вільне радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Сергій Кузнєв — військовий, командир, наставник та, найперше, люблячий чоловік та батько, розповідають рідні. Майже 10 років свого життя чоловік був на фронті, та найбільше прагнув миру.
“Мій батько був військовослужбовцем ще до того, як я з’явилася на світ. Вони з мамою познайомилися в кінці 90-х. Тоді батька перевели служити у військову частину в Ужгороді. У 2001 батьки одружилися, а у 2004 році в них з’явилася я. Коли мені було майже 5 тато звільнився з військової служби”, — розповідає донька Сергія Анна.
Чоловік відкрив власний бізнес та почав налагоджувати своє цивільне життя. Саме в ті роки він міг проводити більше часу з родиною.
Анна пригадує: “Я з дитинства пам’ятаю тата як дуже великого чоловіка, добряка, який був зі мною завжди і всюди, де мені потрібно. Водив мене у школу, на гуртки. Пригадую, як під час вступу до вишу я дуже сильно хвилювалася, а він міг найкраще мене заспокоїти. Він казав, що то “дурні” сльози, і в мене точно все вийде”.
У 2014 році чоловіку знову довелося одягати однострій, його мобілізували для служби в зону АТО. Сергій Кузнєв пройшов один із найважчих періодів початку війни — Дебальцевський котел взимку 2015 року.
Після демобілізації долучився до команди Міністерства у справах ветеранів України. Завжди допомагав побратимам та родинам загиблих воїнів.
В цей період військовий з позивним “Mr. Дрон” створив проєкт “НадКарпаття”, в якому він показував краєвиди області з висоти пташиного польоту.
А у 2022-му без вагань пішов до військомату в перший день війни.
“Я пам’ятаю як 24 лютого о 5 ранку ми всі вдягнулися. Тато сказав, що треба поїхати заправити машину. Ми всі троє сіли в авто і поїхали на заправку. Тоді ще нікого там не було, люди ще спали. Касир на АЗС дивився на нас із повним нерозумінням, чому нам потрібно так багато бензину та чому ми купуємо консерви там… через кілька годин вже був колапс на заправках, а ми завдяки татовому досвіду, встигли зробити все вчасно. Тоді ж він і дістав свою форму із шафи та пішов у військкомат”, — розповідає донька загиблого військового.
Перші два місяці військовий навчав новобранців на полігоні, а далі воював на Херсонському напрямку, в Бахмуті, Соледарі… був в найгарячіших точках. Аби не турбувати рідних, часто говорив їм, що на полігоні, в тилу.
“Навесні 2023-го тато приїхав у першу відпустку. В нього дуже сильно боліло плече, але ми не знали причину. Вже після його загибелі ми дізналися, що він забирав з поля бою тіла загиблих українських військових і там отримав поранення”, — розповідає Анна.
Донька Сергія каже, що він дуже хотів висадити плантацію жимолості та ірги. І в жовтні 2023 року, під час останньої своєї відпустки, Сергій Кузнєв таки заклав початок для здійснення мрії — посадив перші 450 саджанців майбутньої плантації.
Майже відразу після відпустки, 3 листопада, під час ракетного обстрілу по скупченню військових, що зібрались для нагородження в Запорізькій області, чоловік загинув. Тоді разом з ним, за офіційними даними, загинули ще 19 українських військових.
Найтепліші спогади в Ані повязані з їхньою сімейною традицією: щонеділі чоловік готував на сніданок омлет.
Донька Сергія Кузнєва пригадує: “Він робив такий, типу французький, омлет. Не просто яйця смажені, а з мукою, зеленню, спеціями… це був повноцінний сніданок. Він це робив щонеділі, ще до того, як я прокидалася. Недільний сніданок був виключно зі страв, приготовлених татовими руками. Я пам’ятаю рецепт цього омлета і кілька місяців після загибелі батька я готувала його і приносила татові на могилу.
А зараз я щонеділі довго думаю, чи готувати мені його, чи ні. Бо ця традиція створює ілюзію, що все, як раніше, але водночас це викликає в мене ще більше болю від усвідомлення, що тато вже ніколи не приготує нам омлет”
Сергію назавжди 48 років.
Світла пам’ять!