Щодня українці вшановують хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — військовий з Києва Вадим Іванюк. Чоловік захищав Україну з початку російської агресії. Він загинув у 2022 році при обороні Маріуполя, коли росіяни обстріляли позицію його підрозділу на березі моря.
Мати Вадима Тетяна звернулась до нашої редакції через форму на сайті. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих.
Вадим Іванюк — ветеран “Азову”, капітан НГУ, офіцер оперативного відділу штабу 12 бригади НГУ.
Чоловік народився 10 грудня 1986 року у Києві. З дитинства займався у школі мистецтв, вчився малювати. Мріяв стати дизайнером інтер’єру. Закінчив Мистецький Коледж та Академію сучасного мистецтва імені Сальвадора Далі. Згодом в Національному авіаційному університеті отримав диплом економіста, а у травні 2022 року мав захищати магістерську роботу з “Правознавства” у Маріупольському державному університеті.
Вадим був талановитим не лише художником, а й співаком.
“У нас вся родина співоча, Вадим неповторний голос мав. Співав дуже гарно, навіть інколи мене критикував, що фальшивила”, — каже Тетяна.
Вона згадує сина добрим, чуйним, відповідальним, з гарним почуттям гумору.
“Жартував трошки чорно, на грані фола, це у нього від мене, — посміхається жінка, — Він був дуже товариським, мав багато друзів”.
Вадим працював у різних фірмах, зокрема через свій хист до малювання — у тату-салоні.
Вадим дуже любив тварин. У дитинстві тримав жабок, рибок, ящірок, морську свинку, шиншилу, тхора, пацюків.
“В дитинстві у нього був пацюк Сеня. Коли Сеня помер, Вадим влаштував йому урочисте поховання, нарвав букет кульбабок, поклав поряд, камінчик поставив, нашкрябав на камінчику “Сеня”, і більше місяця приносив туди квіти. А потім поїхав сам, йому було років 12, на пташиний ринок наш і купив нового “Сеню”, — з теплом згадує мама.
З Майдану Вадим приніс додому худу, травмовану собаку, виходив її і назвав Лакі. А в Маріуполі придбав американського бультер’єра Блейда.
“Лакі, коли Вадим її приніс, нагадувала мені собаку Баскервілей. Її тіло вкривали сліди чисельних укусів, а ребра стирчали з усіх боків. Щоб спіймати, нагодувати, він купив для неї кілограм сосисок. Загорнув у свою куртку і приніс.
Блейд був його справжнім другом, побратимом. Коли почалась відкрита війна, собаку забрали до себе друзі. І коли вдавалось вирватись, Вадим прибігав до друзів, ділився своїм сух-пайком з ними, і обов’язково з Блейдом. Вони вивезли Блейда, зараз собака в Німеччині з дівчиною, яка їм опікується”, — розповідає жінка.
У 2014 році Вадим брав участь у Революції Гідності.
“Після анексії Криму, після побиття студентів, він був на Майдані. Кожну ніч. У мене ще досі зберігається палиця, на якій прибитий прапорець України. Кожного вечора я його чекала і просила не йти, бо дуже боялася, що може щось з ним трапитися.
А він мені казав: “Мамо, я хочу, щоб ви жили краще”, — ледь стримуючи сльози згадує Тетяна.
Після Революції Гідності Вадим вирішив йти добровольцем на фронт і приєднався до “Азову”. Після навчань вирушив на Схід.
Вадим Іванюк брав участь у Павлопіль-Широкинській наступальній операції у 2015 році. Тоді “азовці” звільнили Павлопіль, Широкине, Бердянське, Комінтернове, Лебединське поблизу Маріуполя. Під час боїв дістав контузію.
Згодом Вадим приєднався до 12 бригади НГУ.
З перших днів вже повномасштабного вторгнення Вадим зі своїм підрозділом захищав Маріуполь.
“Дзвонив, заспокоював, щоб ми не хвилювалися, що це ненадовго. Вірив. Не було, що їсти, не було, що пити, не було зв’язку. Він вилазив на багатоповерхівку, ловив сигнал, карточки там змінював (то МТС, то Київстар, то Лайф). Я, як кожна мама, молилася за свою дитину і чекала його дзвінка. Ми говорили з ним 22 березня. 19-го у молодшого сина був день народження. Вадим зміг вийти на зв’язок 22-го, аби привітати, сказав: “Мамо, я не забув, що в Олексія день народження, перекажи вітання”, — зі слізьми на очах говорить Тетяна.
Підрозділ під командуванням Вадима понад два тижні утримував ділянку на узбережжі поблизу водної станції та кафе “Наш куточок” у Лівобережному районі Маріуполя — там вони стримували просування окупантів до “Азовсталі”.
“Вони були у напівоточенні. Він звертався до командира, щоб відвести, врятувати підрозділ, але такий наказ не поступив. Вони прикривали інші підрозділи, щоб вони могли спуститися в “Азовсталь”, відійти. Позиція фактично за 50 метрів, а в морі стояли два ворожих кораблі, і їх просто “поливали” вогнем. 26 березня ворожа авіація ракетним ударом поцілила у позицію Вадима”, — розповідає жінка.
Вадима ідентифікували за аналізом ДНК.
“Мені спочатку повідомили, що він в полоні. Потім прийшов результат ДНК. Ми поховали. Але не можу повірити, що він загинув. Я все одно його чекаю”, — каже мати.
Рідні створили петицію, аби Вадиму Іванюку надали звання героя України.
“Він вісім років була на Сході. Не встиг створити власну родину, народити мені онуків. Я хочу, щоб наша держава оцінила те, що він безмежно любив Україну і безмежно любив Маріуполь.
Називав Маріуполь другою домівкою. Купив там невеличкий будиночок, намагався заводити курочек. Казав знайомим, які виїхали з окупованого Донецька, що ми обов’язково звільнимо Донецьк”, — розповідає Тетяна.
У Вадима Іванюка залишились батьки, молодший брат, бабуся.
Йому назавжди залишиться 35 років.
Світла пам’ять полеглому захисникові.