Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Максим Рибецький з дитинства любив футбол та вчити вірші. Цивільний фах він собі не зміг знайти, але швидко зрозумів, що “армія — це його”. Під час оборони країни від навали росіян він знаходив час вчити вірші та розповідав їх дружині — це допомагало йому пережити важкі часи.
Про життєвий шлях Максима Рибецького Вільному радіо розповіла його дружина Яна.
Максим народився 9 квітня 1999 року у місті Ніжин Чернігівської області. Після закінчення ліцею вступив до Київського національного університету технологій та дизайну, де навчався на комп’ютерні технології. Однак юнак швидко зрозумів, що це “не його”.
“Навчання — це був короткий період його життя після ліцею у 5 місяців. Максим поїхав потім за кордон, бо хотів побачити світ, але теж ненадовго. У 2019 році повернувся до України, де вже була напружена ситуація. Він розумів, до чого це може привести, і вирішив, що у будь-якому випадку піде захищати Україну”, — говорить Яна.
За вільний час чоловіка конкурували спорт та дружина.
“Він дуже сильно любив футбол, ще у школі навіть був капітаном футбольної команди. Я та футбол для нього були найважливішим. Між дружиною і футболом треба завжди було знайти — хто ж важливіше? Але ніяк не виходило. Тому дружина мала іноді бути на футболі”, — сміється співрозмовниця.
А ще Максим любив вірші — вчити та розповідати.
“Ще у школі він полюбив вчити вірші, але в школі це було за шкільною програмою. Ось в останні часи, йому це особливо приносило задоволення, коли ситуація була напруженіша. Він їх вчив і потім мені розповідав. Йому це дуже легко та швидко вдавалося”, — ділиться дружина.
У 2019 році юнак підписав контракт із ЗСУ та почав службу у Житомирської військовій частині в десантно-штурмових військах 95-ї бригади ЗСУ. Позивний боєць обрав “Риба”.
“Він з самого дитинства мав багато лідерських якостей і в усіх компаніях був таким. Максим був таким, що не міг сидіти — йому було нудно”, — пояснює мотивацію чоловіка Яна.
Повномасштабне вторгнення застало Максима Рибецького у рідному Ніжині.
“Він не міг одразу поїхати до своїх хлопців, які вже були в Донецькій області. Спочатку чекав три місяці, працюючи у Чернігівській області, де вони набирали рекрутів та звільняли деякі села від окупації”, — згадує дівчина.
Як тільки з’явилася можливість — військовий одразу поїхав на схід. У 2022 році боєць брав участь у звільненні Кам’янки, Студенка, Середнього, Ольгівки та Греківки Харківської області.
З грудня 2022 року до середини літа 2023 року бригада Максима боронила державу від окупантів у Серебрянському лісі.
“У квітні 2023 року Максима відмітили і він обійняв посаду командира мінометного взводу. Він мав хист до цього, якось швидко знайшов себе. Ще на початку, у 2019 році, казав, що відчуває — “це моє”, — ділиться вдова.
У червні 2023 року бригаду захисника перекинули на Куп’янський напрямок. 4 червня, за добу до дня народження дружини, Максим дістав осколкове поранення, але швидко повернувся у стрій.
“Йому прилетів осколок у спину — глибоке поранення під лопаткою. Вони були в оточені, але дивом вибралися. Хлопці тоді питали в нього:
— “Риба” скільки відсотків, що вийдемо?
— 2%.
Але вони вийшли, хоч й втомилися. Про поранення він мені сказав лише 5 червня, вже після мого дня народження”, — розповідає Яна.
Пораненому надали першу допомогу і він швидко повернувся на фронт. Деталями про війну чоловік майже не ділився з дружиною та близькими — не хотів, щоб вони знали, що там відбувається.
14 грудня 2023 року Максим Рибецький загинув на бойовому завданні на околицях селища Терни Лиманського району.
“Він тоді як раз записав останнє відео для Інстаграму буквально за 10-15 хвилин до загибелі та не встиг оприлюднити. Він там казав:
— Любі друзі, будь ласка, підпряжіться, “пташок” (безпілотників, — ред.) у москалів (росіян, — ред.) більше, ніж у нас. Раніше ми мали перевагу в цьому, але зараз вони мають перевагу.
Поряд був побратим, який потім розповів, що вони йшли у двох та шукали нові позиції, куди їх переміщали. І тоді вони побачили над головою FPV-дрон. Це було посеред поля і сховатися не було жодної можливості. Побратим каже, що почув вибух, його відкинуло, було важке осколкове поранення. А коли він почав кричати до “Риби”, то він був вже “двохсотий” (вбитий, — ред.)”, — розповідає дружина.
Поховали бійця у рідному Нижині на одному з місцевих кладовищ. У захисника залишилась дружина, мати з батьком та молодший брат.
“Коли ми в Ніжині просили людей підписати петицію, то там було:
“Війна забрала в України героя, а в рідних найближчу на світі людину”.
Це дійсно так. Але, звісно, що всі герої, гарні та сильні”, — з важкістю в голосі розповідає дружина загиблого. Їй досі складно говорити про нього в минулому часі.
Петиція про надання звання Героя України Максиму Рибецькому набрала 25 тисяч голосів, тепер вона на розгляді у президента.
Військового неодноразово відмічали нагородами за службу: медаллю “За військову службу в Україні”, медаллю”За особливу службу III ступеня”, нагрудним знаком “Золотий Хрест”, відзнакою “Хрест пошани” та відзнакою командира оперативно-тактичного угруповання “Лиман”.
“За словами побратимів та командирів, під час військової служби Максим ніколи ні на кого не скаржився, завжди підтримував і завжди показував на своєму прикладі, як завзято та енергійно потрібно воювати й знищувати ворога. Не хизувався нагородами й досягненнями, а гідно й мужньо захищав рідну землю від ворогів”, — переказує Яна.
Світла пам’ять.