Підтримайте Вільне Радіо
“Я часто згадую фразу: “Війна — це імена”. Її сказав Максим Кривцов — воїн, який загинув. Ця думка залишилася зі мною та стала орієнтиром у тому, що ми робимо”, — каже студентка й ініціаторка проєкту “Люди цієї війни” Інна. Її команда фіксує історії цивільних, волонтерів, військових і родин полонених, щоб зберегти голоси тих, кого торкнулася війна.
Засновниця ініціативи поділилася з журналістами, як виник проєкт, кого запрошують героями та чому важливо документувати досвіди людей зараз.
Для “людей цієї війни” все розпочалося з найближчого кола людей, які активно займалися громадською діяльністю.
“Я хотіла створити простір, де можна розповідати про людей, які залишаються в тилу та роблять багато важливого, але не мають можливості поділитися своїми історіями. Це не публічні особи, але їхній досвід вартий уваги — саме тому виникла ідея цієї платформи”, — розповідає засновниця проєкту Інна.
Для неї “Люди цієї війни” — не просто проєкт, а спосіб зберегти голоси й обличчя сучасності.
“Це слово — наше. Бо ми закарбовуємо імена й історії тих, хто вносить свій вклад у цю війну. Це історична подія, це війна найжорстокіша в історії всіх війн. І говорити про тих, хто дотичний до неї, просто необхідність”, — каже вона.
Проєкт не має редакції або організації за спиною. Його команда — це двоє людей: Інна, яка працює з героями та текстами, і дизайнерка. Разом вони запускають інтерв’ю, оформлюють публікації та знімають відео.
“Хотілося якнайшвидше написати, розповісти, випустити проєкт у світ. Але були виклики. Наприклад, коли відмовляли в участі люди, яких я дуже хотіла бачити. Це було несподівано. Але потім з’являлися ті, кому справді було важливо поділитися. І їхні історії давали ще більше сенсу всьому”, — ділиться дівчина.
Героїв для публікацій Інна обирає сама. Каже, дивиться передусім на філософію життя людини й те, чи її досвід резонує з темою війни:
“Я можу радитись зі своєю дизайнеркою, вона повноцінна частина команди. Але зазвичай я дивлюся, як людина живе, чим займається, як говорить. Якщо вважаю, що її досвід дотичний до нашого проєкту — пишу й запрошую. Інколи повертаюсь до знайомих, бо деякі історії ще не розкриті до кінця”.
Проєкт уже розповів історії військових, медиків та волонтерів. Серед них — і хлопець з “Госпітальєрів”, який воював на Донеччині, служив санітарним інструктором у медичному пункті механізованої бригади.
“Вони всі певний період часу воювали на Донбасі. Можливо, дехто досі там. Точно будемо ще планувати — історій з того регіону багато, і вони важливі”, — додає Інна.
Формати, в яких команда подає історії, змінювалися з часом. Починали з текстів на картках — вони були зручними і для самих героїв, і для авторки. Але згодом з’явилося бажання перейти до глибшого емоційного контакту з аудиторією. Так народилась ідея відео.
“Ми відчули, що хочемо більшого. Щоб історії не просто читали, а проживали разом із героями. Відео дозволяє це зробити. Там видно емоції, паузи, очі”, — пояснює Інна.
Дебютний повноформатний відеовипуск нещодавно з’явився на сторінці проєкту. Його зняли в орендованій студії та поки що опублікували лише в Instagram. Команда поступово вивчає нові платформи, але не квапиться. У пріоритеті: якість історій і адекватне навантаження. Водночас на сторінці проєкту з’являються короткі рілси — вони дають змогу познайомити аудиторію з героями швидше, каже Інна.
“Ми хочемо міксувати формати: є текстові пости, є рілси, є довші інтерв’ю. Це дозволяє адаптуватися до різних ситуацій. Не всі готові говорити на камеру. А хтось навпаки, краще відкривається в живій розмові”, — доповнює вона.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Наступний напрям, який хочуть розвивати у проєкті — це історії тих, хто чекає своїх коханих, чоловіків чи братів з полону.
“Це частина реальності. І якщо ми її не зафіксуємо зараз, завтра може бути пізно. У цих історіях — і правда, і тиша, і втома, і гнів. Все одно ми про це говоримо”, — каже вона.
У фокусі залишається не лише біль, а й намагання зрозуміти, що переживає людина в очікуванні. Як живе та чому не мовчить. У деяких героїнь її випусків кохані вже понад два роки в полоні. Хтось досі чекає дзвінка, а хтось не втрачає надії, хоч і не має жодної нової звістки.
“Усі ці жінки — не героїні з плакатів. Вони звичайні, втомлені, живі. І я хочу, щоб їх почули не тому, що це красиво. А тому, що це правда”, — говорить Інна.
Команду дівчата поки розширювати не планують.
“Усе робимо своїми силами, і це свідомий вибір. Ми хочемо протестувати новий формат — відеоінтерв’ю. Подивитися, як він зайде людям, чи буде відгук”, — каже співрозмовниця.
Проєкт залишиться камерною ініціативою, побудованою на довірі. Але в планах є розширення тем, аби показати, як багато різних ролей взяли на себе ті, кого війна наздогнала у звичайному житті.
“Ми хочемо розповідати не тільки про військових чи їхні родини, а й про тих, хто в тилу тримає цей фронт. Є дівчата, які ведуть збори, організовують логістику, працюють у фондах, шиють амуніцію, ведуть соцмережі для підрозділів. І при цьому — ходять на роботу, вчаться, ростять дітей. Це дуже різні історії. Але всі вони — про людей, які не зламалися”, — пояснює Інна.
Проєкт не ставить собі за мету “давати надію” чи “надихати”. Це про збереження голосів.
“Коли ми розповідаємо про загиблих, я завжди думаю не про смерть, а про те, чим вони жили. Кого любили та про що мріяли. І тоді навіть найважча історія — не про кінець, а про слід, який лишається. Ми не маємо права мовчати. А вони заслуговують бути серед нас. У словах, у пам’яті, в житті, яке ми маємо завдяки їм”, — підсумовує Інна.
Раніше ми розповідали історію військової з Краматорська Лариси, яка бореться за обмін з полону сина — оборонця “Азовсталі” в Маріуполі.