О 9 ранку в Україні — хвилина мовчання. Вільне радіо щодня вшановує пам’ять загиблих військових та цивільних, розповідаючи історії їхнього життя. 16 березня згадаймо солдата Миколу Луціва, який пішов на фронт добровольцем. У травні 2022-го боєць зазнав важких поранень через російський обстріл поблизу Сєвєродонецька, а за кілька днів помер у шпиталі.
Дружина Миколи звернулася до нашої редакції через телеграм. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його життя, заповніть анкету для рідних і знайомих загиблих або напишіть нам у соцмережах Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих.
Микола Луців народився 30 серпня 1980 року у селі Підзамочок на Тернопільщині. Закінчив місцеву школу й переїхав до міста Бучач, де познайомився з майбутньою дружиною. Невдовзі у пари народився син.
У Бучачі Микола займався виготовленням пам’ятників, однак останні 6 років їздив на роботу й за кордон — у Польщу та Нідерланди, де був будівельником.
“Він дуже любив дитину: водив малого на рибалку, на гойдалки, у кінотеатр. На вихідних ми втрьох йшли на піцу. Ми завжди були втрьох. Він був дуже добрий чоловік і люблячий татусь”, — каже дружина Миколи Марія Луців.
Коли Росія відкрито пішла війною проти України, чоловік добровільно з 8 березня 2022-го став до лав 115-ї окремої механізованої бригади. Був розвідником-далекомірником 2-ї мінометної батереї 3-го механізованого батальйону. Із побратимами захищав Бахмут і Лисичанськ, а згодом — Сєвєродонецьк. Саме там трохи менше як через два місяці служби — 2 травня — Микола Луців зазнав важких поранень.
“Отримав поранення через те, що врятував двох хлопців. Відвіз їх у лікарню в Бахмуті, але потрапив під обстріли, коли повертався. Була пошкоджена голова. Його забрали у лікарню в Дніпрі. Він впав у кому і так з неї і не вийшов”, — говорить дружина полеглого оборонця.
6 травня 2022-го у телефонному дзвінку Марії Луців повідомили, що о 16:40 серце її чоловіка зупинилося. Жінка каже: того дня вона плакала й молилася, аби Микола одужав, та водночас передчувала горе.
“Узагалі мені наснився сон, що він стоїть вдома біля дверей і каже: “Я беру малого й ми йдемо в магазин”. Вони пішли, але скоро повернулися. І тоді він каже мені: “Все, я йду”. Я відповідаю: “Не йди”. А він: “Ні, я мушу йти і не знаю, чи повернуся”, — з сумом згадує Марія.
Миколу Луціва з почестями поховали у Бучачі на цвинтарі “Федір”. Окрім дружини й сина, у 42-річного чоловіка залишилися батьки.
Марія Луців додає, що через смерть батька їхній 11-річний син швидко подорослішав. Йому складно було прийняти загибель тата, адже вони були справжніми друзями.
“Коли син бачив, як я тільки плачу, плачу, плачу, то сказав: “Мам, звикай жити без тата. Ми його не повернемо. Він більше не прийде”, — говорить жінка.
Посмертно Миколу Луціва нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Нині його рідні прагнуть, аби чоловіку надали ще одну державну відзнаку — звання Героя України. Для цього створили електронну петицію та закликають небайдужих долучатися до її підписання.
Світла пам’ять захиснику України.