О 9-й ранку в Україні — хвилина мовчання на честь полеглих у російсько-українській війні. Вільне радіо щодня вшановує пам’ять загиблих військових та цивільних, розповідаючи історії їхнього життя поіменно. 15 червня згадаймо 32-річного Володимира Семащука з Тернопільщини, який обороняв Донеччину з перших днів відкритої війни. 3 березня 2024-го він загинув неподалік від Очеретиного.
Сестра Володимира звернулася до редакції Вільного радіо через соціальні мережі. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних і знайомих загиблих або напишіть нам у соцмережах Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих.
Володимир Семащук народився 21 липня 1991 року в селі Старий Почаїв на Тернопільщині. Закінчив місцеву школу та здобув професію електромонтера у профтехучилищі.
“Він був душею компанії. Він дуже любив так проводити час: рибалка, кальян, казанок, уха, палатка. От мама каже: “Він спішив жити”. Він просто спішив жити”, — згадує сестра Володимира Оксана Гладун.
Чоловік працював у складі будівельної бригади. Коли почалася велика війна, був на роботі в Новій Каховці на Херсонщині. Володимир повернувся у рідне село й 5 березня 2022-го став до лав Збройних сил України. Одержав позивний Сем і був оператором відділення протитанкових ракетних комплексів у 53-й окремій механізованій бригаді імені Володимира Мономаха.
“Він казав: “Такого немає, з чого я б не стріляв”. Бувало таке, що мама дзвонить, а він каже: “Капець, мамо, я сьогодні танчика підірвав!” Потім його побратими розказували, що той танчик був не один, йшло багато техніки”, — каже співрозмовниця.
Боєць обороняв Бахмут, Вугледар, Мар’їнку і близько року — Авдіївку.
“Перед самою смертю він, напевно, відчував, що щось таке буде. Він написав мамі: “Не сплю другу добу, в нас штурм капець”. Потім написав, що трохи відпочинуть і їх знову відправлятимуть на штурм. І він надіслав додому зимову куртку і пульт від дрона. Ми не зрозуміли, чому він це зробив. Можливо, щоб просто була така згадка про нього. І він знову пішов на “нуль”, — говорить Оксана.
Той бойовий вихід став для Володимира останнім. 3 березня 2024-го він зазнав смертельного поранення біля села Тоненького на Донеччині.
“Він не виходив на зв’язок впродовж п’яти днів. Він завжди ввечері телефонував до мами. “Мам, я живий”. Мама каже: “Все, мені більше нічого не треба”. А тут нам подзвонила дружина побратима і сказала: “Сем — 200 (загинув, — ред.)”, — із сумом згадує Оксана.
10 березня Сема поховали на кладовищі в Старому Почаєві. В нього залишилася мама, яка з того часу щодня їздить на могилу сина. Володимиру було 32 роки.
Рідні оборонця прагнуть, аби йому посмертно надали звання Героя України, тож просять усіх небайдужих підписати відповідну електронну петицію.
Світла пам’ять.