Анастасія Мережко з Донецької області — тату-майстриня, мати трьох синів та тепер військова. Після втрати брата вирішила приєднатися до лав Збройних Сил України. Сьогодні Анастасія служить на фронті та намагається бути прикладом своїм синам. Вона прагне повернутися додому в Соледар на Донеччині після перемоги, а до того помститися за брата і захистити своїх близьких.
Анастасія Мережко народилася в селищі Новгородське (нині Нью-Йорк) на Донеччині. Навчалася у 16-й та 17-й школах, а пізніше в економіко-правовому кооперативному технікумі імені Баліна в Донецьку.
У дитинстві Анастасія була активною та допитливою дівчинкою. Любила грати з хлопцями в козаки-розбійники, лазити по деревах, а ще писала вірші, що трохи відрізнялося від її інших захоплень, згадує теперішня військова.
“Я навіть була лауреаткою різних конкурсів в номінації “Поезія”, здобувала гран-прі та перші місця. Але після закінчення школи якось не склалося”, — розповідає Анастасія.
Окрім поезії, Анастасія любила малювати. З часом це хобі переросло у професію — вона стала тату-майстром. У 2012 році Анастасія переїхала до Соледара, де й жила разом із сім’єю до початку повномасштабного вторгнення.
На початку повномасштабного вторгнення вся сім’я Анастасії перебувала в Соледарі. У перший день війни родина мала святкувати 15-й день народження старшого сина — Микити. Натомість день почався зі звуків вибухів.
“Нічого не було зрозуміло, хоча з 2014 року ми вже знали, що таке війна, бо жили недалеко від Горлівки, де завжди було гаряче. Тоді вибухи було чутно здалеку, а цього разу все було поруч. Коли почалися перші обстріли, сказали, що це війна, та ми не могли повірити. Я розбудила дітей і сказала, що до школи вони не йдуть, бо почалася війна. Згодом довелося переїхати до безпечнішого місця. Молодші сприйняли це легше через вік, а старший — дуже важко. Все свідоме життя він прожив у Соледарі. Було дуже важко, але якось впоралися”, — розповідає Анастасія.
Зараз родина військової мешкає в місті Самар у Дніпропетровській області. Анастасія виховує трьох синів: 17-річного Микиту, 11-річного Вілія та 6-річного Гліба. Поки мати на фронті, діти живуть з бабусею.
“Старший син навчається онлайн у Соледарському ліцеї, він опановує професію пекаря-кондитера. А середній відвідує школу вже тут, у Новомосковську (нині Самар)”, — ділиться жінка.
Захоплення військовою справою супроводжувало жінку все життя, але після втрати брата на війні, у якого залишилася жінка з дітьми, вона пішла мститися та захищати свою сім’ю від окупантів.
“Хотілося бути корисною для Збройних сил України, для своєї країни та народу. Неважливо, де ти знаходишся — в тилу, на нулі чи на передовій лінії, кожен із нас робить важливу справу”, — розповідає військова.
Зараз Анастасія (позивний “Ігла”, який вона отримала через свою професію тату-майстра, — ред.), проходить військове навчання. До цього вона вже мала бойовий досвід на фронті й нині виконує завдання на Покровському напрямку.
“Моя офіційна посада за військовим квитком — навідник роти охорони. Але насправді я діловод. Працюю у 228-му окремому батальйоні матеріального забезпечення. Ми займалися своїми завданнями, кожен на своїй посаді, а потім потрапили на базову військову підготовку”, — розповідає Анастасія.
Служба в армії змінює кожного, каже Анастасія. Вона визнає, що раніше не уявляла, як це — тижнями бігати по окопах, жити в грязюці без елементарних зручностей, таких як туалет, душ чи можливість прати речі. Тепер головними для неї стали їжа і сон, а триматися допомагає гумор.
“Ми живемо гумором. Ось розповідаю комусь по телефону, що у нас трапилося, сміюся, а вони дивляться на мене і не розуміють, чому це смішно. А для нас (військових, — ред.) це подія, ми з цього сміємося”, — пояснює вона.
Подій на фронті вистачає, каже Анастасія, і серед них є як радісні, так і найтяжчі моменти.
“Найстрашніше — це коли дізнаєшся, що людини, яка була поряд із тобою, вже немає. Але ми тримаємося, радіємо навіть тому, коли наші закріплюються на позиціях і є можливість рухатися далі. Це дає віру, що все буде добре і ми обов’язково переможемо”, — ділиться військова.
У військовій службі необхідна витримка і фізична підготовка, розповідає захисниця. Незалежно від посади, чи то діловод, чи стрілець — кожен повинен бути готовим надати першу допомогу до прибуття медиків чи спеціалістів.
Фізична підготовка особливо важлива на перших етапах служби, коли новобранці лише звикають до умов. За словами Анастасії, на полігоні на неї одягали каску, бронежилет, який важить близько 15 кг, і давали автомат, вага якого з магазинами сягає понад 3 кг. Загалом спорядження може важити до 30 кг. І це не просто спорядження, яке потрібно носити, — у ньому доводиться активно рухатися та часто бігати.
“Якщо немає витримки чи фізичної підготовки, перший раз на службі може стати справжнім випробуванням”, — зізнається вона.
Ці новорічні свята стали першими для військової не з рідною родиною, а з новою — “піксельною”.
“Родина завжди зі мною, у серці, головний оберіг”, — додає вона.
А як нагадування про них і життя без армії показує кулон з цивільного життя, який завжди носить із собою.
Анастасія з самого початку обговорювала свій вибір із дітьми. Вона довго вагалася, чи варто подавати документи.
“Я навіть не очікувала, що мене візьмуть. Думала, ну, хто мене з трьома дітьми візьме? Але в душі я дуже хотіла. Хотіла бути корисною, захищати свою сім’ю”, — додає вона.
Перед тим, як поїхати на службу, вона відверто поговорила з дітьми.
“Я пояснювала їм, що це важливо, що я зможу допомогти армії. Спочатку вони кивали, наче погоджуючись, але глибоко не розуміли, що це означає. А коли настав день відправлення, усе стало серйозніше: вони сумували, телефонували. Але я бачу, що вони мене розуміють і підтримують”, — розповідає Анастасія.
Попри всі труднощі, Анастасія завжди знаходить спосіб залишатися на зв’язку з дітьми.
“Як тільки є можливість, я телефоную, питаю, як у них справи. Якщо немає часу чи зв’язку, то хоча б коротко пишу, що все добре, щоб вони не хвилювалися. Я навіть знаю, коли хтось із них вийшов із дому без шапки завдяки постійному контакту з учителями та батьками їхніх друзів”, — з посмішкою ділиться вона.
Жінка прагне, щоб її рішення стало для дітей важливим прикладом.
“Я хочу, щоб вони по-справжньому пишалися мною, щоб цінували життя і розуміли, що непрості рішення часто необхідні. Своїм прикладом я хочу довести, що це не страшно, а потрібно. І так має бути”, — ділиться військова.
Станом на вересень 2024, у Збройних Силах України служили 68 тисяч жінок. Майже 5 тисяч — перебувають у зоні бойових дій.
Анастасія Мережко каже, що має чимало посестер. З її досвіду: на тилових позиціях їх більше, ніж чоловіків, але служать не лише там.
“Гендерної рівності тут немає. Ми насамперед солдати, а вже потім жінки. Але до нас ставляться з повагою. Хоча інколи є поблажки, адже ми все-таки жінки, і нам інколи важче”, — зазначає Анастасія.
Вона також відзначає, що для деяких жінок фізичні навантаження на фронті є складнішими.
“Наприклад, коли потрібно переносити важкі речі, хлопці можуть понести більше. Але ми все одно рухаємося і виконуємо завдання. Але ми робимо все те ж саме: повзаємо в окопах, стріляємо, чергуємо. Не існує окремих жіночих чи чоловічих нарядів. Ми всі на рівних”, — говорить вона.
Анастасія не має наміру повертатися до цивільного життя поки триває війна.
“Я повернуся, коли війна закінчиться. Або, якщо щось станеться з моїми близькими, і я буду необхідна. Мене тримає бажання помститися за брата. Він залишив двох маленьких дітей і дружину. Поки ворог не буде переможений, я тут”, — каже вона.
Раніше ми розповідали історію вчительки Соледарської школи, яка у 24 роки приєдналася до Збройних сил України та нині боронить рідну Донеччину.