Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Дмитра Прищепу з Макарівщини. У 19 років він уперше став на захист України, відтоді був на фронті. Після початку повномасштабного вторгнення обороняв Житомирську, Київську, Запорізьку, Харківську та Донецьку області. Дмитро загинув 16 лютого 2025 року поблизу села Улакли на Донеччині, виконуючи бойове завдання.
Про захисника Вільному Радіо розповіла його сестра Марина.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про дорогу вам людину. Це безкоштовно.
Дмитро Прищепа народився 10 квітня 2000 року в селищі Макарів на Київщині. Дитинство провів неподалік — у Липівці, де навчався до дев’ятого класу. Після школи хлопець переїхав до Києва й вступив до будівельного коледжу. Пізніше почав працювати: спершу роздавав листівки, а згодом перейшов у сферу харчування й став су-шефом.
У 2019 році Дмитра призвали на строкову службу. Через кілька місяців він вирішив підписати контракт. Після цього юнака направили в зону АТО, де він провів близько пів року.
“Він пройшов тяжкий і довгий шлях. Пройшов службу, але йому це сподобалось”, — пригадує старша сестра Марина.
Жив Дмитро з сестрою та племінниками. З батьками спілкувався рідше, а з Мариною з дитинства були нерозлучними. Вони разом відпочивали, багато гуляли й проводили вечори в розмовах.
Хлопець був відкритим, щирим і завжди усміхненим.
“Любив подорожі, хоч вони й траплялися нечасто через службу. Та навіть попри обмежений час, він встиг один раз побувати за кордоном і об’їздити чимало українських міст”, — розповідає сестра.
Коли у 2022 році мав завершитися його контракт, почалося повномасштабне вторгнення, тож Дмитро залишився на позиціях.
“Він казав: “Ну а хто, якщо не ми? Хтось же має захищати країну”. Я просила Діму, щоб він поїхав, але він стояв на своєму. Завжди був змужнілим у своїй позиції. Ми вже наче говорили різними мовами. Він усім серцем був із хлопцями на фронті, це було для нього головним”, — розповідає Марина.
Так Дмитро залишився на передовій. Він служив молодшим сержантом у 703-й бригаді та командував інженерно-саперним відділенням. За роки служби пройшов Житомирську, Київську, Запорізьку, Харківську та Донецьку області.
У червні 2023 року поблизу Роботиного він отримав поранення.
“Він міг би тоді звільнитися за станом здоров’я, але це його не зупинило. Він пролікувався і повернувся до своїх побратимів”, — згадує Марина.
Про фронтові будні Дмитро майже не говорив. Він беріг сестру від зайвих тривог.
“Я завжди питала, як у нього справи. А він відповідав лише, що в нього все добре. Ніколи не скаржився — ні на втому, ні на труднощі. Такий був до кінця”, — каже Марина.
Після війни чоловік мріяв про велику родину, про що часто розповідав сестрі.
За мужність і витримку Дмитра нагородили медаллю Міністра оборони “За поранення” та нагрудними знаками “Сталевий хрест” і “Залізний хрест”.
16 лютого 2025 року Дмитро загинув на Курахівському напрямку, поблизу села Улакли на Донеччині. Він виконував бойове завдання, коли в позицію влучив російський FPV-дрон.
“Останній раз ми говорили 15-го, опівночі. Я спитала, чи піде він на завдання. Він сказав, що ні. А вже 16-го мені подзвонили й повідомили…” — тихо каже Марина.
У Дмитра залишилися мама, тато і старша сестра. Побратими згадують його як чесного, витривалого і надійного товариша.
“Він показав себе з найкращого боку”, — говорить Марина.
Родина просить посмертно надати йому звання Героя України. Ви можете підтримати її, підписавши петицію за посиланням.
Вічна пам’ять.