Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо військового Романа Любиха з Вінниччини. Чоловік боронив Донеччину за часів АТО й брав участь в Курській операції під час повномасштабного вторгнення. Життя захисника обірвалося в ході завдання на Сумщині.
Про Романа Любиха Вільному Радіо розповіла його дружина Іванна.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Роман Любих народився 22 березня 1991 року в селі Самгородок, що на Вінниччині. Змалку він допомагав батькам по господарству, а вільний час проводив із друзями, граючи у футбол або катаючись на ковзанці.
Хлопець відвідував місцеву школу, а після випуску звідти вступив на провідника до Козятинського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту. Студентське життя Роман мав веселе — настільки, що, казав, нібито й розповісти нічого без сорому не може.
“Йому дуже подобалися поїзди. Він дуже хотів працювати за професією, але, на жаль, у нього так і не вийшло туди влаштуватися після училища”, — розповідає його дружина Іванна.
Одразу після закінчення навчання Романа призвали на строкову службу. Колись його батько був десантником, і хлопець дуже хотів піти по його слідах. У результаті його відправили у Львів до 80 аеромобільного полку, який пізніше став однією з десантно-штурмових бригад ЗСУ.
Але, завершивши службу, залізничником Роман так і не став — натомість разом зі старшим братом пішов працювати на будівництві в Києві.
“Він дуже любив свою роботу. Зимою вони не працювали, а ось як тільки починався сезон, Рома уже був там. Постійно чекав на нього, дуже кайфував від своєї роботи”, — згадує Іванна.
Попри задоволення від роботи, часом Роман Любих нудьгував у Києві. Тож одного разу він попросив своїх знайомих дати йому номер якоїсь дівчини — нею виявилася його майбутня дружина Іванна. Хоч про дзвінок її ніхто не попередив, вона все ж почала спілкуватися із незнайомцем.
За два місяці пара вперше зустрілася в Києві й із того часу почала зустрічатися. Невдовзі Роман залишив роботу в столиці й перебрався до Іванни в Луцьк. На третій місяць стосунків чоловік освідчився коханій.
“Ми були якраз у тих спільних знайомих на весіллі, які дали йому мій номер. Там він мене трохи відвів у сторону й зробив мені пропозицію. Я не очікувала, що це буде так рано, але погодилася”, — каже жінка.
У вересні 2013 року закохані побралися, а за рік Романа мобілізували й відправили в АТО на Донеччині. Про службу чоловік майже нічого не розповідав, але, повернувшись, реагував на кожен шурхіт. Відновлювався від пережитого Роман удома. Там на нього чекали приємні клопоти — за місяць до його демобілізації Іванна народила дочку Вікторію.
“Боже, він від візочка не відходив. Постійно був біля неї і допомагав: перевдягав, мив, прасував — ми навіть билися, хто буде ті речі прасувати. Він був чудовим батьком”, — згадує Іванна.
Та вдома Роман сидів недовго: був таким, що не міг лишатися без роботи. Винятком для чоловіка став лише період пандемії, коли будівництво в Києві призупинилося — на роботу до столиці чоловік повернувся за кілька місяців до служби. Та завдяки цій перерві Роман зміг побачити перші кроки сина Владислава, який народився через п’ять років після сестри.
Повномасштабне вторгнення Росії Роман Любих зустрів разом із родиною у Луцьку. У першій дні після його початку чоловік пішов у місцевий військкомат, аби також боронити країну зі зброєю в руках. Але через кількість охочих служити його так і не взяли.
Ситуація змінилися, коли у квітні 2024 року Роман разом із братом поїхав шукати роботу до Хмельницького, аби бути ближче до родини, — тоді його затримали представники військкомату. Уже наступного дня чоловіка відправили на навчання до Миколаєва.
“Він очікував, що рано чи пізно йому прийде повістка. Він АТОвець, таких одразу забирають, то він і чекав, що піде воювати, захищати. Йому лише було образливо, що справедливості там нема”, — ділиться дружина.
Протягом місяця Роман тренувався разом із морською піхотою, проте через досвід в АТО військового перевели в 4 полк Сил спеціальних операцій “Рейнджер” і відправили на навчання в Польщу. Після цього Роман брав участь в операції на Курщині, де в листопаді 2024 року дістав поранення коліна.
Військовий місяць пролежав у лікарні, а потім ще два місяці провів на реабілітації вдома. Навіть на милицях чоловік намагався піти з дітьми на гірку — стежив, як вони катаються. Дивлячись на дітей, Роман мріяв, аби в країні скоріше настав мир, і був готовий його наближати.
“У нього пішло ускладнення на ногу, погано почала циркулюватися кров. Йому могли ще на місяць продовжити реабілітацію, але він сказав, що іде до своїх хлопців. Узяв із собою таблетки й поїхав”, — згадує Іванна.
Наприкінці лютого 2025 року Роман пройшов двотижневе навчання в Литві й поїхав на Сумщину. Там, у районі села Яблунівка, 2 червня 2025 року військовий загинув унаслідок обстрілу під час виходу з позицій. Поховали захисника на Алеї Слави в селі Гаразджа Луцького району.
Протягом служби Романа відзначили орденом “За мужність” ІІІ ступеня, відзнакою міністра оборони “За жертву крові в боях за волю України” і нагрудним знаком “Іду на ВИ” ІІІ ступеня.
Посмертно захисника також нагородили орденом “За мужність” ІІ ступеня. Тепер у пам’ять про Романа його рідні просять також надати йому найвищу нагороду — звання Героя України. Підтримати їх можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна пам’ять захисникові.