Підтримайте Вільне Радіо
Нині Маріуполь — символ руйнувань, втрати й болю. Проте місто не завжди було таким. Ще не так давно там навчалися, працювали й будували життя. Люди виходили на прогулянки, мали свої захоплення й улюблені куточки, нероздільно пов’язані з рідним містом.
Такі місця в Маріуполі мав і фотограф Євген Сосновський. Своїми спогадами про них він поділився з нашими журналістами.
“Я жив… Живу — вже не підходить таке слово. Жив трохи нижче драмтеатру. Якщо знаєте цей район — це проспект Металургів, трохи вище від площі Кірова. І оце я там з дому виходив і прям догори йшов повз Водонапірну вежу нашу, вниз по вулиці Нільсена. Далі до Міського саду — через нього пробігав і спускався цими сходами з Міського саду до берега моря”, — згадує Євген Сосновський закарбований у пам’яті маршрут.
Ним він бігав два, а то й три рази на тиждень. Коли саме почав це робити, вже й не пам’ятає, але остаточно звичку виробив під час “ковіду”. Зранку, коли людей ще небагато, минав Міський пляж і виходив подихати на пірс. Морське повітря було свіжим і, сміється Євген, насиченим “усією таблицею Менделєєва” — хімічними елементами щедро ділився завод “Азовсталь”.
Замість звичних багатьом селфі з ранкових пробіжок, Євген Сосновський робив інший “фотозвіт”. Щоразу погода біля моря випромінювала різний настрій, і чоловік його радо фіксував. З подивом фотограф розповідає, що кожного разу одні й ті самі місця на світлинах видавалися різними. А найяскравіші зміни він спостерігав на прикладі нахиленого до моря дерева.
“Коли з мостика спускаєшся до моря, там деревце стоїть таке дивовижне. Я його з однієї точки фотографував чотири рази. І в мене вийшов такий фотоколаж про чотири пори року Маріуполя, чотири пори року одного дерева, — розповідає чоловік. — І там дійсно цікаво вийшло, що ось воно навесні розквітає, влітку воно пишне й зелене, восени воно пожовтіло, а далі зима. Точно таке, як наше життя”.
Протягом пробіжок Євген часом помічав поодиноких бігунів — таких, як він сам, а на пірсі зустрічав рибалок-завсідників. Вони приходили сюди роками, і навіть, коли потріскану поверхню старого хвилерізу вкрили новими дошками, а по боках встановили сучасні поручні з підсвіткою, продовжували займатися улюбленою справою. Якби ж іще не залишали після себе наживку… Але навіть це не псувало оновлений пірс.
Після ремонту пірс став справжнім місцем паломництва маріупольців. Проте не тільки він мав попит на узбережжі. Якщо піти до моря пізніше, на Міському пляжі свою аудиторію збирав яскравий спортмайданчик. Він був невеликим і частково саморобним: деякі снаряди там замінювали автомобільні покришки. Проте людям тут подобалося — Євген зустрічав серед них і юних спортсменів, і старших пляжників.
Морське узбережжя — не єдине місце, де Євген Сосновський поринав у роздуми про юних і не зовсім. Тільки цього разу йшлося не про спортсменів чи пляжників, а про акторів, серед яких був і він сам.
Особливим місцем, пов’язаним не тільки з історією Маріуполя, а й самого фотографа, був готель “Континенталь”. Точніше — триповерхова дореволюційна будівля на розі проспекту Миру й вулиці Харлампіївської в самому центрі міста, де він колись був розташований. Для Євгена ж зелений будинок з побіленим фігурним обрамленням вікон від початку був відомий під іншою назвою — Палац культури “Азовсталь”.
Колись іще студентом чоловік грав там у Народному театрі того ж заводу. Акторством займався приблизно до 1989 року, потім одружився, став батьком і мав годувати родину, а не “театрами всякими займатися”. Але у 2018-му знову повернувся до вистав — уже в ДК “Молодіжний”.
“Там був такий молодіжний театр «Театроманія», ну і я такий молодий, — сміється, — теж вирішив приєднатися до нього. Звісно, це було особливе відчуття, коли я знову повернувся на ту саму сцену, де колись був ще багато років тому”.
Сцена розташовувалася в глядацькій залі з балконом і рядами на 200 чи то 250 багряних сидінь. Євген каже, шо вона була камерною і комфортною, та й узагалі грати на ній було приємно. Проте вигляд сцена мала не сильно модерний, за винятком випадків, коли вистави там показував фестиваль сучасного мистецтва GogolFest. Тоді її буквально “роздягли”: познімали куліси й “задніки” до цегляних стін і труб. Коли ж працівники театру вішали їх назад, жартували, що після такого дійства сцену має освятити священник.
Євген Сосновський розповідає, що вік деяких акторів “Театроманії” був трохи більшим, ніж молодий, тож згодом частина з них разом із ним заснувала інший театральний колектив — артіль “ДрамКом”. Репетиції її актори проводили вже не в ДК “Молодіжному” чи то “Континенталі”, а у невеликій кімнаті класичної будівлі Маріупольської філармонії.
Для репетицій цього приміщення колективу вистачало, тож він спокійно міг вичитувати текст і розводити п’єси. Вистави ж грали на сцені філармонії — вона, за спогадами Євгена, була дещо нижчою.
Репетиційна кімната музикантів розташовувалася з іншого боку будівлі, тож музика акторам не заважала. Відлуння мелодій вони чули лише під час концертів.
“У філармонії я знімав концерти нашого оркестру «Ренесанс». Головний диригент цього оркестру — справжня знахідка для фотографа. Він настільки емоційний, за ним завжди так було цікаво спостерігати! Я знімав дуже часто зі сцени десь там збоку, і в нього на обличчі було стільки емоцій, особливо якщо хтось із музикантів, не дай Боже, не ту ноту зіграв”, — усміхається Євген.
Євген Сосновський захопився театром ще зі школи — тоді він ходив до студії “Красный галстук” у тодішньому Будинку піонерів, що стояв навпроти найстарішого в місті кінотеатру “Победа” — але, як і багато маріупольців того часу, отримав технічну спеціальність. Тоді в місті ще не було ні гуманітарного, ні морського інститутів, проте діяв металургійний — нинішній Приазовський державний технічний університет.
Здобувши освіту за спеціальністю інженера-технолога зварювального обладнання, чоловік почав працювати в проєктному інституті “УкрНДІпроектстальконструкція ім. В. М. Шимановського”. На роботу їздив до вулиці Митрополицької неподалік від 17-го мікрорайону, поруч із лікарнею й пожежною частиною. Проте у справах Євген також часто бував на металургійних комбінатах “імені Ілліча” й “Азовсталь”.
“Ми займалися проєктуванням, ремонтними якимись проєктами. Лазили по всіх цих конструкціях: по мартенівських і доменних печах, по кранах оцих портових великих. Тобто по Азовсталі дуже багато полазили. Я більшість цехів цих знав як свої п’ять пальців”, — згадує чоловік.
Масштаби конструкцій заводу вражали фотографа, та й не тільки його. Євген згадує, як колись у мережі його донька познайомилася з бельгійським хлопцем. Він якось побачив іще радянський фільм “Маленькая Вера”, який знімали в Маріуполі. Хлопець захоплювався промисловою фотографією, і його настільки приголомшили кадри з Азовсталлю, що він мріяв потрапити до міста й відзняти завод.
“Коли він вперше побачив Азовсталь на власні очі, був просто шокований. На нього вся ця громада заліза справила величезне враження. Але без забруднення, на жаль, не обходилось. Останніми роками, коли там закрили аглофабрику, повітря стало відчутно чистішим. А то раніше на роботу йдеш, а в тебе зранку на зубах пісок чи щось таке скрипить, — каже Євген. — Але враження завод дійсно справляв”.
Ми віримо, що разом зможемо більше, тож кличемо вас долучитися до команди однодумців.
Підтримка нашої спільноти — це не просто фінансова допомога для медіа. Це інвестиція в майбутнє Донеччини та інструмент досягнення спільної мети.
Якщо ви поділяєте наші цінності та прагнете змін на краще — приєднуйтесь до нас!
З роботи Євген Сосновський повертався до двокімнатної квартири на першому поверсі звичайної дев’ятиповерхівки, вікна якої виходили на школу №66. Заклад не був для чоловіка рідним: свого часу він навчався в 60-й школі, бо тоді жив недалеко від пам’ятника “Жертвам фашизму” на вулиці Лавицького — стіни з двома брилами чорних стиснутих кулаків.
Однак з часом 66-та школа стала для Євгена особливою. Саме звідти випустилися його діти (на гордість батька — обидва із золотими медалями) і саме її перші й останні дзвоники він знімав протягом семи років до самого виїзду з міста. Робити це почав у 2014-му. Каже, що хотів показати, як маріупольські діти навчаються під час війни: під звуки вибухів вони пішли до школи того ж року. Так з’явилися своєрідний літопис закладу й альбоми “Перший воєнний вересень”, “Другий воєнний вересень” тощо.
У 2018 році школу оновили й відкрили як опорну. Фотограф бачив, якою вона стала не тільки зовні, а й зсередини: інтерактивні дошки замість звичайних, ноутбуки й мікроскопи у класах, яскраві диванчики в коридорах тощо. Проте найбільше його захоплювало не начиння, а люди.
“Я намагався ловити найцікавіші емоції дітей. Вони зазвичай не позують — вони такі, як є. Хоча були різні моменти. Іноді тільки побачив якусь цікаву дитинку, прицілився, а мама чи бабуся помітила, що якийсь дядя на неї фотоапарата направив, і штовхає дитину: «Тебе дядя фотографує — стань нормально». І все, кадру немає”, — згадує Євген.
Якось під час одного з останніх дзвоників об’єктиву Євгена вдалося “впіймати” рудоволосу вчительку. Однією рукою усміхнена жінка тримала букет від учнів, а іншою дзвонила в дзвоник, обв’язаний жовто-блакитним бантом. Фотографія “Вчителька” вийшла настільки живою, що навіть отримала приз від газети “День”.
Часом Євген передивляється свої фотоархіви. Бачить вкрите кригою море й вранішній безлюдний пірс посеред водної блакиті, яка колись дарувала відчуття спокою і свободи, історичні будівлі Маріуполя, сховані від неуважних очей, і красивих людей свого улюбленого красивого міста. Ці світлини навівають і теплу ностальгію, і біль за тим, що втрачено. Але перш за все зберігають пам’ять — “пам’ять про минуле з вірою в майбутнє”, каже чоловік.
Нагадаємо, у Маріуполі росіяни готують до відкриття знищений ними ж драмтеатр. Перший концерт запланували на грудень 2025 року.