Підтримайте Вільне Радіо
Гарбузи, привиди, відьми й скелети — традиційні символи Геловіну на Заході. А на Донеччині свої нічні герої: розбійники, що наганяли страх на чумаків, кургани, які світилися вогнями, і дух Шубін, що жив у копальнях. Тут народжувалися свої містичні історії, які були способом пояснити неосяжне.
У цьому матеріалі ми зібрали легенди й спогади, які завдяки записам краєзнавців і журналістів збереглися дотепер.
Описаними історіями з Вільним Радіо поділився етнограф Etnografo Donetz.
Історію про Сторожову могилу надрукували в журналі “Просвещение Донбасса” у грудні 1923 року.
Неподалік старого села Майорського, у степах між Керменчиком і Маріуполем, височіла гора з трьома курганами. Найбільший із них місцеві називали Сторожовою могилою. За переказами, її насипали запорожці, щоб із висоти бачити весь степ — аж до обрію, і ховали всередині здобич із походів. На вершині стояла кам’яна баба, звернена обличчям на схід. Казали: у ясний день, якщо стати біля неї, можна побачити Маріуполь.
Біля підніжжя проходив Чумацький шлях — дорога, якою тягли вози з сіллю, зерном і таранню. Чумаки знали: щоб проїхати безпечно, треба залишити “плату” — пригоршню солі, пшона чи кілька монет. Інакше з кургану спускався невидимий “вождь”, що стеріг шлях, і тоді подорож закінчувалась пограбуванням або смертю.
Селяни розповідали, що в глибині кургану, на сорок сажнів униз, нібито лежить погріб зі скарбами, а поруч колись росла самотня груша — під нею теж ховали золото. На згадку про те дерево пізніше назвали село Грушівка.
За повір’ям, у ніч на Страсну п’ятницю на кургані спалахували вогники, і люди пробували копати клад. Але варто було комусь вимовити перше лайливе слово — свічка гасла, а з темряви виходили примари.
Про грабіжників на ходулях, які заганяли страх на чумаків, розповідав краєзнавець із Ізюма Володимир Авілов.
Йдеться про період до будівництва залізниці на початку ХХ століття. Тоді, мабуть, останні чумаки ходили по сіль і тараньку до Криму, Бахмута й Ростова.
“Ще до будівництва залізниці, тобто до 1910 року, часто можна було бачити, як вулицею тягнуться вози, запряжені сірими крутобокими биками. Поруч з возами крокують у білих полотняних штанях і сорочках, іноді в свитку, накинутій на плечі, в солом’яних капелюхах, а то й у баранячих шапках — чумаки”, — писав Володимир Авілов.
І саме вони були здобиччю для грабіжників на ходулях, які чатували на жертв у безлюдних місцях. Найпривабливішими були ті, хто подорожував один.
Етнограф у своїх напрацюваннях згадує: “Завжди страшними для проїжджаючих були Гола долина, Колодязний яр і Теплинський ліс. Тут часто траплялися пограбування і вбивства проїжджаючих. Недарма, мабуть, народ склав приказку: «Гола долина та Теплинський ліс, де чумаків брав біс». Старожили розповідали, як ганялися за поодинокими, та не тільки поодинокими подорожніми, грабіжники на ходулях і кидали вслід їдучим кийки”.
У місячну ніч розбійники на ходулях здавалися велетнями. “Це було страшно: зустріти в степу, та ще в місячну ніч, гігантську постать людини, що біжить. Та не одну, а декількох, що біжать за якимось мандрівником, який загуляв або добре продав свій товар на ярмарку. Мчать перелякані коні, а ззаду, в місячних відблисках, — фігури людей, трохи нижче дерев, і свистячі над головою кийки. Видно, недарма деякі сивіли від таких зустрічей”, — йдеться у спогадах краєзнавця.
Ці перекази перетворили степ на Донеччині на живе створіння, яке зберігає пам’ять про тих, хто не повернувся з дороги.
У газеті “Ребус” за 1912 рік була описана ще одна містична історія. На хуторі Кондратенка Бахмутського повіту 2 жовтня прислуга топила піч, аж раптом якась невидима сила обкидала її з ніг до голови соломою, яка лежала поруч, а потім почала рвати на ній одяг, аж поки та не залишилася “в чому народила мати”.
“Покінчивши зі своєю жертвою, вона перейшла на іншу прислугу і невістку Кондратенка, не чіпаючи більше нікого з членів сім’ї. Обравши трьох жертв, невідома сила протягом тижня рвала на них одяг і білизну. Все це відбувалося вдень, до заходу сонця, на очах зібраних двірняг, сусідів та інших членів сім’ї. Важко передати страх і жах потерпілих”, — йдеться у статті.
Найбільше постраждала невістка землевласника. Її одяг, подушки та ковдри повністю розірвали. Причому решта родини не постраждала.
“Сім’я Кондратенко складається з літніх батьків, двох синів, з яких один одружений, і дочки. Всі цілком здорові і нормальні люди. 7 жовтня священиком Крещановським був відслужений молебень з водосвяттям, після якого все припинилося, якщо не брати до уваги явище, що повторилося в середу, але в легкій формі”, — писали в газеті.
У старих бахмутських газетах кінця XIX століття описували повір’я, що побутувало в селі Софіївка: щоб викликати дощ, треба облити водою “жінку, яка має славу відьми”. Один із журналістів навіть став жертвою експерименту — його облили просто в саду.
“Захотілося мені якось піти погуляти в садок, що прилягає до двору: по дорозі мене хтось раптово облив водою. Я озирнувся і побачив з відром свою господиню, яка, посміхаючись, пояснила мені, що це зроблено з благою метою — привернути дощ. На її щастя, наступного дня дійсно пролилася злива. При зустрічі вона не забарилася повідомити мені: «Ось бачите: не облила б я вас — не скоро ми дочекалися б небесної благодаті, а то ось і хліб наш поправиться, і трави буде вдосталь, і плоди вціліють»”, — писав журнаіст згодом у виданні “Новый русский базар иллюстрированный дамский журнал” за 1884 рік.
Відьми, за легендами, залітали і в Бахмут — у літературній обробці В. Даля «Ведьма» згадано, що вони мандрують над Дніпром і степами, аж до самого Кавказу, «а назад — і в Бахмут, бо й там живуть хрещені козаки». Так Донеччина впліталася у загальний слов’янський міфологічний простір — на перехресті степу, води й вогню.
Ще одну місцеву історію зафіксували у 1840-х роках. Лікар Гільдебрандт із Бахмутського повіту описав випадок, коли селянка нібито “вивергала рвотою живих жаб”.
Жінка мала великий живіт, жовтий колір шкіри обличчя та скаржилася, що “в животі ворушиться щось живе”.
“Я приступив до розпізнання, за допомогою якого знайшов наступне: обличчя, ніби набрякле, блідо-жовтого кольору, з каламутними очима, язик покритий товстим білим шаром, відрижку, нудоту і схильність до блювоти, задишку, верхню частину живота роздутою, особливо шлунок так виділявся, що більша частина кривизни його виразно відчувалася руками, нарешті набряк ніг. Хоча з цих нападів не можна було вивести точного визначення хвороби, проте, судячи з положення шлунка в голодному стані, я зробив висновок, що він наповнений чимось чужорідним, а інші напади є лише наслідком цього страждання”, — писав лікар.
Жінка тричі проходила лікування, і після того, як вона випивала засіб, що викликає блювоту, разом зі слизом нібито виходили й жаби. Загалом за все лікування жінка “вивергла” 42 маленькі жаби.
Лікар намагався пояснити це науково: мовляв, вона напилася болотної води з ікрою, яка “отримала сприятливі умови розвитку в шлунку”. Для людей середини XIX століття це було чергове підтвердження того, що на Бахмутщині “щось не так із силами під землею”.
Через десятиліття страхи спустилися глибше — у шахти. Там з’явився Шубін — дух-захисник і водночас карач. Його боялися й поважали. Казали, що він попереджає про обвали, а може й завести недоброго гірника в темряву.
Про Шубіна розповіли на сайті “Шахти та рудники Донбасу”.
Образ Шубіна зібрав у собі всі архетипи: лісовика, домовика, чорта, покійного шахтаря. Старі гірники розповідали, що він кашляє в темряві, сміється або раптом хапає за ногу. Від страху люди хрестилися й говорили: “Це Шубін грається”.
Версій походження легенди багато. Одна — практична: колись у шахтах працювала людина, що випалювала газ — газопал. Вона носила вивернутий кожух, щоб не обпектися, і від прізвиська “шуба” й пішло ім’я духа. Інша — історична: у 1890-х у Кадіївці копальнею володів цукрозаводчик С.М. Шубін — жорсткий власник, який щодня спускався під землю контролювати робітників. Казали, його дух і досі живе там.
А ще одна версія — романтична: загиблий шахтар, який після вибуху лишився під землею, тепер охороняє інших.
Із часом Шубін перестав бути лише фольклорним привидом. У 1990-х він став брендом — так з’явилися пиво, клуби та сувеніри з його образом. А пізніше, у 2023-му, його офіційно визнали частиною нематеріальної культурної спадщини Донецької області.
На півдні Донеччини, де століттями жили грецькі родини, поминальні обряди мали особливу силу. Люди вірили: у поминальні дні душі померлих сходяться під землею, “щоб понюхати вино”, яким живі поливають могили. Колись це робив священник, пізніше — самі рідні.
“На загальних поминках на могили виливають червоне вино, — писали етнографи. — Душі померлих до цього дня збираються в одне місце і під землею «втягують у себе запах вина», щоб підкріпити сили до наступних поминок. Якщо ж живі не зроблять возлияння, то мертві починають кликати до себе живих. І щоб зупинити смерть, доводиться знову здійснити обряд і полити могили вином тих, кого вже «покликали».”
Раніше ми розповідали, що в Сумському університеті опублікували малюнки Бахмута, яким понад сто років. На цих роботах можна побачити, якими раніше були панорами міста.