Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Михайло Корло. Чоловік усе життя відпрацював на цивільних роботах, але, коли прийшла повістка, не вагаючись долучився до лав ЗСУ. Він служив на БМП, який привозив та забирав з позицій українських захисників. Під час однієї з таких евакуацій на Покровському напрямку чоловіка вбив російський FPV-дрон.
Про життєвий шлях Михайла Вільному Радіо розповіла його донька Марта.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Михайло Корло народився 27 червня 1973 року у Львові. Після школи закінчив професійно-технічне училище та здобув фах слюсаря з ремонту машин.
“Він, як закінчив навчання, так усе життя потім і працював, працював та працював до самої повномасштабної війни. Поки був молодим, працював на різних роботах: і як торговий агент їздив на машині, і ремонтами машин займався. Найдовше — з 1993 до 2016 року — працював у місцевого підприємця адміністратором та на менеджерських посадах. Після 2016 року й до 2023-го працював на виробництві взуття на лінії”, — розповідає донька Марта.
Після одруження чоловік переїхав до села Виннички Львівської області. Тут родина побудувала будинок, за яким доглядав Михайло.
“Весь вільний час від роботи він присвячував нашому особняку. Навколо нього у нас велика територія, де були квіти та інше господарство. Тут ніколи не закінчувалась робота — тільки щось доробив, і одразу знаходилась інша. У нього завжди на першому місці в житті була сім’я, а друзі — навіть не на третьому”, — говорить Марта.
Усе дитинство доньки пройшло поруч з батьком.
“Коли ми ходили до школи, в нього тоді був такий робочий графік, що до обіду з нами був тільки він. Він доглядав за нами, навіть коси плів із сестричкою. Мати рано йшла на роботу, а він — десь після обіду і на вечір. Тому він вранці відвозив нас у дитячий садок, а потім до школи, і щоб не витрачати бензин на поїздки, сидів під школою та всі 5 уроків чекав мене. Потім віз додому, займався домашніми справами, переодягався та їхав на роботу”, — ділиться донька.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік ще майже рік встиг попрацювати на цивільній роботі. 29 січня 2023 року Михайла мобілізували до лав ЗСУ.
“Він ходив до військкомату ще у 2022 році, але йому сказали, що викличуть пізніше. Коли вже прийшла повістка, він, як свідомий громадянин, пройшов медичний огляд і вступив до лав ЗСУ”, — додає Марта.
Чоловік став старшим солдатом і служив механіком-водієм у механізованому взводі 33-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
“Він був водієм БМП, який привозив хлопців на позиції та забирав їх звідти. Це була небезпечна робота, бо ця величезна “махіна” їде, гуде — і її видно здалеку. За ніч у нього могло бути не один, а 4–5 виїздів”, — уточнює донька.
За майже два роки захисник устиг боронити державу поблизу села Мала Токмачка на Запоріжжі, а також на Курахівському та Покровському напрямках Донеччини.
“На саму службу він ніколи не жалівся і казав, що “все добре”. Хоча бувало, що навіть по голосу було чути: щось не так, але не зізнавався. Потім уже через місяць дізнавалися, що він тоді був із контузією. У такі моменти він казав: “Все добре, просто не можу говорити зараз”. Він завжди усміхався та молився. Кожен його виїзд починався з молитви. Коли ми забрали його телефон з моргу, там увесь Google був у запитах: “молитва про мир”, “молитва, щоб вдався бій”, “молитва, щоб повернутися живим” тощо”, — ділиться Марта.
Військовий неодноразово рятував життя побратимів, коли вивозив поранених з поля бою. Та бувало, що й сам потрапляв під обстріли.
“У нього було осколкове поранення, а ще одного разу — поранення ока. Коли він їхав, на нього скинули якусь хімію, яка потрапила в око. У лікарні потім промили, і він повернувся до служби. Не хотів навіть на лікарняний — казав: “Є хлопці, які без рук та ніг воюють, куди мені?” Саможертовний був”, — говорить донька.
За віддану службу Михайла нагороджували грамотами, а 1 грудня 2024 року відзначили нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ “Хрест Хоробрих”.
“Ми йому скільки разів казали, щоб узяв відпустку, але він за два роки всього двічі був удома: перший раз — 5 днів, і за 9 днів до загибелі — 10 днів. За це його дуже поважали командири. Він постійно працював, бо його робота була важливою — привозити та забирати з позицій хлопців. Кожного разу, як він їхав, думав: “Може, там хлопці без руки — як я не поїду? Вони теж хочуть додому, і їх чекають у відпустку”. Він дуже багато поранених вивіз, бо совісний був”, — переказує співрозмовниця.
21 січня 2025 року Михайло загинув у селі Дачне Покровського району.
“В останній свій виїзд він привіз екіпаж, забрав хлопців і вже повертався, коли їх почали обстрілювати. Річ у тім, що всі сховалися в БМП, а батько, хоч і мав каску та бронежилет, мав відкрите обличчя — бо йому ж треба було дивитися на дорогу. І йому просто в обличчя прилетів дрон-камікадзе (FPV-дрон. — ред.). Їм залишалося доїхати 100 метрів до своєї території з РЕБами. Відповідно, БМП зупинився, бо водій загинув — і так вони стояли години дві. Їх обстрілювали, але потім інша БМП забрала цю, і ніхто більше за цей час не загинув. Крім нашого батька”, — з сумом розповідає донька.
Через добу після загибелі родині повідомили трагічну звістку. Через 9 днів захисника поховали у Львові, на Марсовому полі.
У Михайла залишилися дружина Галина, дві доньки — Марта та Андріана — і онучка Міланка.
“Якраз за тиждень до того, як батько загинув, я дізналася, що вагітна другою дитиною, і встигла йому хоча б про це повідомити. Він дуже тішився. У батька була улюблена цитата Романа Шухевича: “Ми боремося не тому, що ненавидимо їх, а тому, що любимо тих, хто за спиною”. Він був дуже врівноваженим, із високою самовіддачею, добрим, усміхненим”, — ділиться Марта.
Рідні Михайла прагнуть, аби його нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.