Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Олексія Водяного. Майже все життя чоловік пропрацював на Запорізькій АЕС, а після відкритого вторгнення пішов захищати регіон від окупантів. Олексій будь-що мріяв відвоювати вже рідний Енергодар, але загинув у бою на Луганщині.
Про Олексія Водяного Вільному Радіо розповіла його сестра Ірина.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Олексій Водяний народився 23 жовтня 1974 року в Кривому Розі. Він був середньою дитиною у сім’ї: мав старшу сестру й молодшого брата. Друзів в Олексія було багато, але, згадують рідні, звичні для малечі витівки були йому не характерні — хлопець зростав дуже спокійним.
“Ми з наймолодшим братом були такі шебутні, емоційні дуже, а він був спокійний, розважливий і дуже добрий. Міг годинами сидіти у себе в спальні й паяти різні деталі. Уже в більш дорослому віці сам складав комп’ютери й ремонтував автомобілі”, — розповідає його сестра Ірина.
Також Олексій захоплювався музикою. Він мав гарний слух і вчився грати на скрипці, але закінчити музичну школу витримки не вистачило. Пізніше хлопець просто любив слухати різні мелодії. А ще проводив багато часу, проявляючи світлини з плівкових фотоапаратів. Це захоплення, як і ремонт машин, він забрав із собою в доросле життя.
Олексій добре закінчив загальноосвітню школу №114, але вступати до вишу не пішов. Хлопець мав вроджений порок серця, і батьки повели його в перший клас на рік раніше, аби він міг закінчити навчання, як усі, якщо доведеться взяти перерву на лікування. Проте воно не знадобилося, і, скориставшись вільним часом, Олексій вирішив спершу знайти себе.
“Льоша закінчив школу, коли йому до строкової служби залишався десь рік. Тоді сказав: «Я піду попрацюю. Зароблю трохи грошей — не хочу сидіти у вас на шиї. Піду послужу в армії, а потім вирішу, чого хочу». Так і зробив: попрацював токарем на великому комбінаті в Кривому Розі, а потім пішов у лави Збройних Сил України. Його взяли в стройбат, більше нікуди він не згодився. Там служив у Криму”, — пояснує Ірина.
Після повернення зі служби Олексій Водяний побув удома лише місяць, а потім поїхав до Енергодару. У дитинстві на канікулах хлопець часто їздив у місто до бабусі й тітки, і йому воно дуже подобалося. Перебравшись туди, Олексій влаштувався на Запорізьку АЕС й заочно здобув профільну освіту. На станції чоловік зробив кар’єру від слюсаря до старшого майстра.
“Він забрав до себе батьків, і якось тато приїхав до мене в гості і з гордістю привіз місцеву газету, де було фото Льоші. Там було написано, що завдяки пропозиції Водяного Олексія атомна станція перестала відправляти несправні деталі на завод, який їх виготовляв, а ремонтувала самостійно на місці, що позитивно вплинуло на її роботу й прискорило процес ремонту. Я ще довго ту газету зберігала”, — ділиться Ірина.
В Енергодарі склалося не лише професійне, а й особисте життя Олексія, бо там він зустрів майбутню дружину Тетяну. Сестра чоловіка згадує, як він уперше привіз кохану знайомитися з рідними в Кривий Ріг. За її словами, таким щасливим і окриленим брата вона ще ніколи не бачила. У 1995 році, за рік після переїзду Олексія, пара побралася.
Разом подружжя виховало трьох синів: Олександра, Дениса й Сергія. Аби забезпечити їм гідне майбутнє, крім роботи на атомній станції, Олексій разом із дружиною придбав ділянку під теплицю недалеко від Енергодару й став займатися вирощуванням помідорів. На вихідних ремонтував машини на СТО, а подекуди міг кинути всі справи, щоб допомогти незнайомцю безкоштовно полагодити поламану посеред дороги автівку. Та, попри таку зайнятість, часу на родину Олексію вистачало завжди.
“Він був добрий батько — геть не суворий. У них вдома завжди були морські свинки, хом’ячки, коти і всяка живність, яку любили його діти. Денису чи Сергію подобалося знайомити своїх хом’яків із котами, і це не завжди закінчувалося добре. Тому, якщо щось траплялося, він тут же сідав у машину і їхав купувати нового, аби дитина не засмучувалася. Він багато з ними майстрував, завжди був поруч”, — розповідає сестра.
Олексій Водяний завжди був патріотично налаштованим. Коли Росія напала на Україну в 2014 році, чоловік принципово перейшов на українську мову й спонукав до цього рідних. Коли ж почалося відкрите вторгнення, наступного дня він самостійно мобілізувався до 110 окремої механізованої бригади територіальної оборони.
Про рішення Олексія спершу знали лише дружина й сини. Енергодар досить швидко опинився в тимчасовій окупації, тож інші рідні думали, що чоловік рідко виходить на зв’язок, бо застряг на атомній станції. Тим часом він захищав Василівку й дуже хвилювався, коли відійшов звідти з іншими військовими, бо сім’я залишалася в Енергодарі, де вже діяли катівні.
“Я дізналася через пару тижнів, бо постійно намагалася до нього додзвонитися. Тоді він набрав мене й попросив нічого не казати мамі з татом. Вони дізналися десь через пів року, коли вже всі виїхали з окупації. Тоді Льоша приїхав разом із Танею до мене додому, бо батьки були там, і сам все розповів. Він був на реабілітації, і ми попросили його це зробити, бо, якщо б із ним щось трапилося, мама б нам не пробачила. Він дуже хвилювався за неї, бо в неї хворе серце”, — каже Ірина.
Протягом вторгнення Олексій пройшов щонайменше Запорізький, Сумський і Куп’янський напрямки. За службу його нагородили коїном сержанта 110 бригади, медалями “Ветеран війни — Учасник бойових дій”, Богдана Хмельницького, “За військову службу Україні” й “За жертву крові в боях за волю України”. Останньою захисників відзначають за поранення — в Олексія їх було три, але він майже нікому про них не розповідав.
“Останній раз він дістав поранення на Куп’янському напрямку. Тоді уламок пройшов якось за дотичною, і в Льоші одна сторона обличчя деякий час була синьою. Коли мама побачила це по відеодзвінку, то він сказав їй, що заробив синець, коли вибивав собі відпустку. Я одразу запідозрила щось не те, бо він дуже мирна людина”, — згадує Ірина.
Щоразу йдучи у відпустку, Олексій Водяний намагався зустрітися з усією родиною. Останній раз йому вдалося це зробити в березні 2024 року, коли племінниця військового народила сина. Тоді чоловік, як і зазвичай, без попередження приїхав до Канева, де тепер живуть його сестра й батьки. А через сім місяців Олексій загинув під час бойового завдання на Луганщині.
За шість днів до свого 50-річчя, 17 жовтня 2024 року, захисник перебував на позиції, коли розпочався танковий бій. Його побратима, що був на вогневій точці, контузило. Олексій замінив його, але сам загинув. Пізніше ротний захисника сказав його дружині, що загибель Олексія — його найбільша втрата за всю війну.
Провести військового в останню путь приїхали як колеги з атомної станції, яким вдалося вибратися з тимчасової окупації, так і побратими. Поховали Олексія на Алеї Слави в Каневі — на пагорбі, з якого видно Дніпро.
“Він, звичайно, хотів би бути похованим в Енергодарі, бо дуже любив свою домівку. Він казав: «Був у лісах, у горах — скрізь по Україні, але кращого місця не бачив». Хоч Льоша і народився в Кривому Розі, вчився там і друзів має багато, але основне життя провів в Енергодарі. Він вважав його своїм рідним містом і хотів відвоювати його будь-що”, — каже Ірина.
Аби вшанувати пам’ять про військового, його рідні створили петицію про присвоєння йому звання Героя України. Підписати її можна за посиланням.
Вічна пам’ять.