Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Цього дня згадаймо Олексія Язинського, який до повномасштабного вторгнення був старостою села Супівки. В перші дні повномасштабного вторгнення хлопець став на захист України, але батькам мало розповідав про службу. Життя військового обірвалося в одному з сіл Запорізької області.
Про захисника Вільному радіо розповіла його мати Оксана.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних і знайомих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами. Це безкоштовно.
Олексій Язинський народився 5 квітня 1996 року в селі Супівка на Вінниччині.
“У дитинстві він був веселим і добрим хлопчиком, любив жартувати та дарувати радість іншим”, — каже мати Олексія Оксана.
Після закінчення дев’яти класів Олексій вступив до Барського автодорожнього технікуму, де здобув спеціальність “автодорожника”. Саме під час навчання хлопець захопився кікбоксингом.
“Це було його хобі. Вдома завжди були рукавиці та лапи, він тренувався разом із братом, і навіть брав участь у змаганнях”, — ділиться мати.
Закінчивши технікум, Олексій близько року працював у Білій Церкві за спеціальністю, а потім пішов на строкову службу. Хлопець склав присягу у Львові, а навчання півтора року проходив у Дніпрі.
Після армії Олексій повернувся додому й почав їздив працювати на заробітки. Окрім цього, хлопець займався землею.
“У селі він мав власну ділянку — посадив малину, пробурив свердловину, постійно доглядав за своїм господарством. Це було не лише джерелом доходу, а й справжнім хобі. Син не уявляв себе без цієї землі, завжди знаходив час, щоб працювати на ній”, — згадує Оксана.
Ще однією його пристрастю була машина, за якою Олексій дивився та доводив до ідеального стану, а поруч завжди була собака Белла.
Мати Олексія каже: “Він купив її ще маленькою, виростив і виховав. Куди б не йшов, вона завжди була поруч. Зараз Беллі вже три з половиною роки, може чуєте, як зараз вона гавкає”.
Й додає: “Собака єдине, що залишилось в нас. Син мріяв працювати на землі та розвиватись в цьому напрямку, а ще хотів сімʼю, але не встиг”.
До повномасштабного вторгнення Олексій працював старостою села Супівка, де й проживав.
“Коли почалася війна, він прийняв рішення стати добровольцем. І вже 27 лютого, на третій день після вторгнення, пройшов медкомісію й пішов служити. Він був патріотом. Коли йшов до війська, переживав, чи не буде проблем із татуюванням (на шиї чоловіка було татуювання у формі герба України, — ред.). Я з чоловіком теж хвилювалась і водночас пишалась його переконаннями”, — розповідає співрозмовниця.
Тоді ж батьки намагалися відговорити Олексія, просили зачекати хоч кілька днів, аби зрозуміти, що відбувається, але він вже ухвалив рішення.
Олексій служив старшим солдатом, механіком-водієм у розвідувальному взводі спеціального призначення 4-го батальйону оперативного призначення військової частини 3028 Західного ОТО Національної гвардії України.
Військовий рідко розповідав родині деталі своєї служби, адже, за словами матері, не хотів зайвий раз хвилювати.
“Вже після загибелі побратими розповіли, що він проходив навчання в Бельгії. Альошка постійно казав: “Що вам треба знати — я скажу, а що не треба — не питайте”. Але з передової знаходив час написати нам, що любить”, — ділиться Оксана.
Й додає: “Побратими ще казали, що на Альошку можна було розраховувати, адже він нічого не розкаже. Й так і було. Єдине, що ми знали, що син ходив у розвідку на завдання по кілька днів, проходив навчання на БТР (бронетранспортер, — ред.), але майже нічого не розповідав про службу”.
Олексій, за словами матері, мав унікальний дар — знаходити спільну мову з людьми.
“Він міг заспокоїти того, хто був роздратований, підтримати того, хто втрачав віру. Альоша був моєю підтримкою та вірою. Нам боляче, що він загинув, але це не просто так, бо Альоша загинув за нас та за рідну країну”, — ділиться мати.
Олексій Язинський загинув 4 жовтня 2023 року під час виконання завдання в селі Вербове Запорізької області.
“Мені про загибель повідомив командир із Запоріжжя”, — з болем розповідає мати військового Оксана.
Й додає: “Я дякую за те, що змогла попрощатися з ним, що Альошу привезли додому, і я його торкнулась, обійняла та відчула поруч”.
Поховали військового 12 жовтня на кладовищі рідного села Супівка.
Вже після смерті Олексія нагородили орденом “За мужність”.
Рідні створили петицію з проханням надати захиснику звання Героя України. Підтримати її можна за посиланням.
Вічна та світла памʼять загиблому військовому.