Щодня українці вшановують хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — захисник з Івано-Франківщини Андрій Прокопів. Попри відсутність досвіду в службі, чоловік вирішив стати на захист рідної землі у 2022 році. Після навчань став навідником міномета, а службу проходив у 71-й окремій єгерській бригаді Десантно-штурмових військ ЗС України. Боровся з росіянами на Донеччині, де й загинув. Зараз дружина Андрія просить надати йому посмертне звання Героя України.
Андрій Прокопів народився 12 грудня 1977 року в Коломиї, де пройшли його дитинство та юні роки. Він виріс у дружній багатодітній родині, яка завжди його підтримувала. А містечко Коломия на Франківщині стало місцем, де Андрій сформувався як особистість. У місцевому училищі хлопець опанував фах майстра фрезерування.
З дружиною Іриною Андрій познайомився у 1999 році.
“Ми майже одразу одружилися. Відчули, що знайшли одне одного і пов’язали свої долі. Тоді переїхали до Івано-Франківська і стали справжньою сімʼєю”, — згадує жінка.
Спочатку Андрій працював на заводі в Коломиї разом з батьком дружини. Вони виготовляли деталі й заготовки. Потім вже у Франківську чоловік змінив діяльність, почавши працювати в приватній фірмі. Був спеціалістом з виготовлення пластикових вікон і дверей. У тій компанії він працював, поки не відправився захищати країну.
Андрій мав пристрасть до риболовлі. Дружина згадує, як він брав своїх синів із собою й вони разом насолоджувалися природою. Одного разу на озері біля будинку їм вдалося спіймати великого сома та щуку.
“Цей випадок запам’ятався нам на все життя, оскільки за всі роки проживання у Франківську ми такого ніколи не бачили. Діти були в захваті і казали, що вони стали для тата справжнім талісманом, адже йому вдалося зловити таку велику рибу”, — розповідає Ірина з тремтінням у голосі.
Про хобі Андрій не забував навіть тоді, коли потрапив на фронт, адже за будь-якої нагоди знаходив місце для риболовлі.
“Як був на війні, то не залишав свій спінінг, постійно з собою возив”, — згадує дружина захисника.
В армію Андрій не пройшов за станом здоровʼя, тож військового досвіду не мав. Та на початку відкритої війни він сам вирішив доєднатися до служби. Починав солдатом у складі Закарпатської бригади, потім пройшов навчання і став мінометником та навідником міномета.
Просуваючись по службі, Андрій отримав звання молодшого сержанта 71-ї окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ і вже керував своїм підрозділом.
“Це не була його мета. Ще казав, що буде там, де хлопці виконують більш серйозну роботу. Завжди брав на себе відповідальність і просто ставив нас перед фактом: мене направляють у певний напрямок. Все, я буду там і там. Нам залишалось тільки приймати цей вибір”, — розповідає Ірина.
Вона продовжує: її чоловік ніколи не втрачав гумору, навіть коли був на позиціях у Бахмуті. Завжди намагався пітримувати бойовий дух побратимів, аби вони залишалися в гарному настрої.
“Останній раз, коли мені вдалося його побачити, це було в Миргороді. Він просив: “Якщо можеш, привези мені темного пива, хоча б трішечки”. Це повертало його в домашні умови”, — ділиться у розмові Ірина.
Андрій мріяв про будиночок на березі річки, аби приїжджати туди з родиною. Мріяв старіти разом з дружиною.
За час служби Андрія нагородили орденом “Золотий хрест” за мужність третього ступеня.
Загинув Андрій Прокопів 7 червня 2024 року на бойовому завданні. Того дня разом з побратимом він потрапив під обстріл росіян. Поховали військовослужбовця в селі Лісках Коломийського району, де проживає більша частина його родини.
У Андрія залишились дружина та троє синів. Зараз Ірина просить надати її чоловікові посмертне звання Героя України. Підтримати цю петицію можна за посиланням.