Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сьогодні згадуємо Андрія Кухаревича. Він обрав військову справу для навчання і одразу після випуску пішов захищати рідну землю. У свої 22 роки очолив механізовану роту. Андрій загинув на Донеччині під час виконання бойового завдання.
Історією життя, боротьби і загибелі Андрія Кухаревича з журналістами Вільного Радіо поділилася його мама Любов Резнер.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Андрій Кухаревич народився 29 грудня 2002 року у Почаєві на Тернопільщині. Біологічних батьків Андрія та його сестри Тетяни позбавили батьківських прав. Андрія спочатку відправили в “дім малюка”, а згодом перевели в Бережанський інтернат, де вже була його сестра.
Свою родину вони знайшли завдяки акції, яку проводили на Великдень. Тоді дорослим пропонували взяти на кілька днів дітей з інтернату, щоб провести з ними свята. Серед учасників була і їхня майбутня мама.
“У мене був син, я не хотіла і не планувала більше мати дітей. Я взяла участь в акції, добре не подумавши. Дітей спочатку розділили: Андрійко потрапив у нашу сімʼю, бо я просила хлопчика, а Танюшу взяла інша жінка. Ми весело провели час: їздили на Драгобрат на лижі, в Тернополі ходили в кіно, піцерії… Весь жах ситуації я зрозуміла, коли привезла Андрійка назад, до інтернету. Він розплакався, плакала і я. Так я стала мамою ще двом дітям”, — ділиться історією Любов Резнер.
Вона згадує, що Андрій ріс світлою, усміхненою дитиною з рудим волоссям і ямочками на щоках.
“Одним словом — Сонечко. Був дуже рухливим, мав багато друзів, постійно закохувався у дівчаток (з першого класу). Займався флорболом, був воротарем, грав у великий теніс, футбол. Два роки ходив в театральну студію”, — розповідає про сина Любов Резнер.
Щоб син мав правильний орієнтир у житті, у старших класах мама віддала його в Коропецький військовий ліцей. Там Андрій став дисциплінованим, здобув авторитет і мрію пов’язати своє життя з армією. Згодом він вступив до Львівської академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Коли почалася велика війна, курсантів на чотири дні відправили під Фастів, але через два тижні повернули на навчання. Після випуску у 2024 році Андрій потрапив до 63-ї окремої механізованої бригади. Спершу він був командиром взводу, а вже невдовзі очолив 3-тю механізовану роту 105-го батальйону.
Його позивний “Ударнік” з’явився після того, як Андрій жартома запропонував провести змагання з армреслінгу: “Я вже не спортсмен, але ударнік”. Всі посміялися, змагання так і не провели, але це закріпилося за ним як позивний.
Побратими розповідали рідним про професіоналізм Андрія і те, як дбайливо він ставився до своїх людей. У червні 2025 року йому надали звання старшого лейтенанта, а у серпні планували вручити орден “За мужність” ІІІ ступеня. Але цю нагороду замість нього отримувала вже мама.
7 серпня 2025 року під час виконання бойового завдання на Донеччині у машину, де був Андрій, влучив російський FPV-дрон. Побратими відчайдушно намагалися його евакуювати, але врятувати життя не вдалося. Захисникові було лише 22 роки.
Рідні Андрія прагнуть, аби йому надали звання Героя України. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять загиблому захиснику!