Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо 29-річного Віталія Кулінича — добровольця з Коломийщини, який загинув 31 березня 2022 року біля села Забуччя на Київщині.
Історію Віталія Вільному Радіо розповіла його сестра Уляна.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Віталій народився 28 вересня 1992 року в Коломиї.
“Він старший за мене лише на два роки, але завжди був дорослішим. Старшим братом у всьому: відповідальним, спокійним, і водночас міг так по-дитячому бешкетувати, що ми обидвоє сміялися. Я завжди відчувала, що він поруч, що на нього можна опертися”, — згадує сестра.
Хлопець навчався у Воскресинцівській школі, потім у Прикарпатському військово-спортивному ліцеї та ПТУ №14. Любив природу й тишу біля річки.
“У нас недалеко Прут. Він часто ходив туди з другом рибалити. Міг годинами сидіти з вудкою. Це було для нього місце, де він відпочивав, думав, просто був собою”, — розповідає Уляна.
А ще Віталій з дитинства захоплювався технікою. Сестра пригадує:
“У підлітковому віці вони з другом мріяли купити на двох Запорожець. Смішне таке — два пацани збирають гроші на стару машину, але для них це була справжня мрія”.
Уляна з теплом згадує, як брат веселив її кумедними розповідями.
“Він дуже любив приколи. Міг вигадати якусь неймовірну історію, розказати її з серйозним виглядом, я сиджу слухаю — а він каже: “Та брешу я”. І ми обидвоє сміялися. Умів так підіймати настрій, що всі проблеми кудись відходили”, — каже сестра.
Під час Революції Гідності Віталій вступив до коломийського осередку “Правого сектора”. А коли на сході України почалася війна — поїхав із побратимами. Вибрав шлях рятівника — став госпітальєром.
“Про ті події він майже не розповідав. Казав тільки: “Знову війна снилась”. Пам’ятаю, як згадував Піски… Казав, що там усе зруйноване, що важко дивитися на такі наслідки війни. Але він це тримав у собі, не хотів нас лякати чи зайвий раз хвилювати”, — ділиться Уляна.
Після повернення з АТО чоловік шукав себе в цивільному житті: працював за кордоном, таксистом. Любив людей і спілкування.
“Віталій був таким… Якщо в компанію зайти, усі притихнуть, а потім почнуть сміятися — бо він щось скаже. Він умів створити атмосферу. Люди тягнулися до нього, діти особливо. Він мого сина любив дуже: змалку бавився з ним, носив на руках, грався”, — ділиться сестра Віталія.
У Віталія була дівчина, з якою він хотів створити сім’ю. Пара мріяла про дім, у якому пануватимуть тепло й любов.
У кінці 2021 року родину спіткало горе — від COVID-19 померла їхня мама.
“Після мами нам було всім дуже важко. Він це переживав глибоко. І я бачила, як він тримається, щоб не показати цього мені”, — розповідає Уляна.
В перший день відкритого вторгнення Віталій без вагань вдягнув однострій та пішов до військкомату.
“Ми всі просили його не їхати. Казали: “Віталік, почекай, подумай, ти потрібен тут”. А він відповів: “Треба йти. Якщо ми не підемо, вони прийдуть сюди”. Так він і поїхав”, — розповідає сестра захисника.
У перші дні війни він допоміг друзям вивезти дітей за кордон. Після повернення приєднався до добровольчого батальйону “Сонечко” і поїхав до Києва.
“Він казав: “У нас тут все спокійно, як у Багдаді”. Я розуміла, що це жарт, але він так хотів нас заспокоїти. Перед кожним виходом попереджав: “Їду, не буде зв’язку. Дам знати, як вернусь”. Я тільки чекала на його повідомлення”, — говорить Уляна.
Навіть після поранення в ногу чоловік тримався впевнено й не скаржився. Сестра пригадує:
“Він питав більше про нас: що вдома, що ми робимо, як мій син, як Альта — його собака. А я бачила по ньому втому… Мішки під очима… Він багато не говорив, але я розуміла, що йому нелегко”.
31 березня 2022 року Віталій загинув під час бойового виходу під Забуччям, що на Київщині.
“1 квітня нам подзвонили. Я не могла повірити. Він же завжди повертався. Він завжди казав, що все буде добре…”, — пригадує сестра зі сльозами на очах.
Рідні Віталія Кулініча створили петицію до президента з проханням надати бійцю звання Героя України. Підписати її можна за посиланням.
Світла пам’ять захиснику!