Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Олексій Долгоненко. Ще у часи АТО він боронив Донеччину від окупантів. Потім працював на заробітках. Під час повномасштабної війни його мобілізували. Він мріяв про весілля з коханою, але не дожив до відпустки — його вбили на Покровському напрямку.
Про життєвий шлях Олексія Вільному радіо розповіла його двоюрідна сестра Яна Клюшньова.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Чоловік народився 23 березня 1992 року в селі Добрянка на Кіровоградщині. Після закінчення школи переїхав до Миколаєва та вступив до Миколаївського технікуму залізничного транспорту імені академіка В. М. Образцова. Там він навчався за спеціальністю фахівець з автоматики та телемеханіки на транспорті.
Однак батьки почали потребувати допомоги, тому у 2012 році юнак перевівся на заочне навчання до Харківської академії залізничного транспорту та влаштувався на роботу.
Строкову службу чоловік пройти не встиг. Коли почалася війна на сході України, його мобілізували.
У період з 2013 по 2015 рік він служив в охороні громадського порядку в Києві та області, а потім боронив державу в АТО. Зокрема, був у Маріуполі, Ізюмі, Слов’янську та Донецьку.
Коли Олексія звільнили зі служби, він закінчив навчання на залізничника у виші, а потім поїхав на заробітки за кордон.
“Працював у Польщі, Словаччині та Чехії. Це була нелегка робота — спершу на заводі, потім на будівництві, а згодом знову на заводі. Найбільше йому сподобалося працювати в Чехії на автомобільному заводі. Тоді він повертався додому, допомагав батькам ремонтувати будинок у селі. Раніше він таким не займався, але на будівництві навчився й потім сам допомагав близьким. Він шокував нас навичками, які здобув на роботі”, — розповідає сестра.
По господарству Олексія згадують як “батьківського помічника” — завжди все робив. У вільний час найбільше любив риболовлю.
“Він із дитинства обожнював поїхати кудись на рибалку. Ловив не тільки на вудку — настільки був безстрашним, що міг пірнати, ловити рибу руками й витягувати її. Ще він любив грати у футбол. Збиралися хлопці та чоловіки з села й грали. Його особливістю було те, що він міг грати без кросівок — босоніж”, — згадує Яна.
Крім цього чоловік любив мандрувати.
“Якось він купив машину, навчився їздити й об’їздив пів країни. За кордон також мандрував — це було в період після АТО. Він брав наречену, і вони їхали на море чи ще кудись. Особливо йому подобалися місця на кшталт гребель”, — додає сестра.
Незадовго до початку повномасштабного вторгнення чоловік повернувся додому. 22 лютого 2022 року Олексій освідчився коханій.
“Він так хотів зробити свято, щоб усе було за традиціями, але так і не склалося — відклали це через війну й так і не одружилися. Пізніше в них народився син”, — говорить Яна.
15 жовтня 2024 року Олексія мобілізували та розподілили до лав 155-ї окремої механізованої бригади імені Анни Київської.
“Ми тривалий час стримували його від армії, бо він хотів піти, але ми розуміли, що він досвідчений, і його одразу кинуть на якийсь гарячий напрямок. Наречена вже була вагітна, а потім народився син, і його все ж забрали. Хоч побачив народження сина”, — сумує сестра.
На службі в ЗСУ старший солдат став майстром рухомої ремонтної майстерні взводу обслуговування та ремонту. На Донеччині він боронив державу протягом трьох місяців.
“На першому ж завданні з 50 чоловіків загинули 10. Було дуже важко, і він нічого не розповідав про саму службу, хоча й визнавав, що “не весело”. Брату якось сказав, що не вистачає обладнання, автомати старі дають. А перед останнім завданням він купив матері велосипед на день народження і надрукував дуже багато фотографій — сімейні, з мандрівок, родичів, буквально все для альбому. І коли ми розмовляли перед останнім завданням, він так говорив, наче вже прощався. Найважче було те, що перед цим він дзвонив куму й питав, чи є вільні місця на кладовищі в нашому селі”, — розказує Яна.
Олексій загинув 13 січня 2025 року поблизу села Звірове Покровського району.
“Офіційно вказали, що він загинув на позиції під час бойового завдання зі стримування збройної агресії окупантів внаслідок артилерійського обстрілу та влучання пострілу зі стрілецької зброї. Загинув на місці. Це все, що ми знаємо, нам більше нічого не розповідали”, — зазначає сестра.
У захисника залишилася мати з татом, молодший брат та син, якому ще немає року. Йому було 32 роки.
“Нам ще пощастило, що якраз везли поранених з позиції і забрали тіло брата. Тому після перевірок, 19 січня, ми його поховали”, — уточнює Яна.
Поховали захисника на Алеї Слави у рідному селі Добрянка на Кіровоградщині.
“Наречена завжди називала його турботливим чоловіком та люблячим батьком. Дитину він дуже хотів, і якби не вона — пішов би добровольцем раніше. З дружиною мріяв про справжнє весілля, чекав відпустки для цього і не хотів через “Дію” оформляти. Для батьків він був завжди опорою і допомагав їм. Він міг “бубніти” на щось, але завжди все робив. Ми завжди про нього казали, що в нього було 9 життів. Бо в його житті не раз були ситуації, коли його забирали від смерті. Наприклад, коли йому було десь 10-12 років, його покусали бджоли і в нього через це була клінічна смерть, але лікарі його врятували. Тому ми сподівалися, що й зараз може помилка була, але схоже, його 9 життів закінчилися”, — сумує сестра.
Рідні Олексія прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.