Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Петра Назарчука. Чоловік двічі ставав на захист країни: спершу брав участь в АТО, а потім боронив схід під час повномасштабної війни.
Про Петра Назарчука Вільному Радіо розповіла його дружина Альона.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Петро Назарчук народився 30 серпня 1986 року в Києві. Через три роки його сім’я перебралася до Вінниці, щоб частіше навідувати батьків матері. Уже там Петро пішов у садок і знайшов перших друзів. Ріс хлопець спокійним: ніколи не брав участі ні в бійках, ні в різних сутичках. Дбав про молодшу сестру, але через улюблену справу міг і посперечатися.
“Чоловік із самого дитинства любив автомобілі. Тато дуже рано почав садити його за руль і вчити їздити — так і прищепив ту любов. То Петя розповідав, що, хоч у них із сестрою і були дуже теплі стосунки, вони завжди сварилися, хто буде їхати на передньому сидінні з Вінниці до бабусі в село. Він дуже любив туди їздити. Любив ходити там на риболовлю, особливо зимову”, — розповідає дружина Петра Альона.
Дев’ять років чоловік вчився у Вінницькому ліцеї №27, а після його завершення вступив у місцеве училище №5 на столяра. Але Петру така спеціальність не подобалася — він її здобув лише задля матері. Тож, повернувшись зі строкової служби в ракетних військах, яку пройшов після навчання, працював не за фахом: був пакувальником на фармацевтичних підприємствах, робив кільця для криниць і плитку в будівельній фірмі.
“У нього на роботі дуже багато друзів було: і чоловіки, і жінки. Завжди казали лише хороше про нього: що добрий, завжди готовий прийти на допомогу й за потреби вийти в чужу зміну. Директор з останньої роботи, коли віддавав мені його трудову книжку, називав його відповідальним і казав, що з ним завжди було приємно працювати”, — каже жінка.
У дорослому віці Петро Назарчук продовжував їздити до рідних у село Кордишівка. У лютому 2014 року чоловік завітав туди на дискотеку, і друг познайомив його з місцевою дівчиною Альоною. Раніше пара вже бачилася на танцях, але ніколи не зустрічалася поглядами. Тепер же між молодими людьми спалахнули почуття, і за пів року закохані побралися.
Та ідилію перших місяців подружнього життя зруйнувала війна, бо у квітні 2015 року чоловіка мобілізували. За словами Альони, повістку Петро сприйняв спокійно, адже був переконаний: він має захищати свою сім’ю, бути корисним країні й гідним сином для матері й чоловіком для дружини.
Протягом кількох місяців чоловік проходив навчання в Полтаві й Хмельницькому, а потім відправився в зону АТО на Донеччину. По місяцю він служив безпосередньо в місцях проведення бойових дій, а потім його виводили на ротацію в тил. Загалом в армії Петро пробув півтора року.
“Його демобілізували в серпні 2016 року. Роботу він не міняв, але характер трохи змінився: став мужнішим, таким сталевим прям. Взагалі ці півтора року дали нам зрозуміти, що ми не можемо один без одного. Тому ця важка розлука тільки зміцнила наші стосунки”, — ділиться дружина.
Від початку спільного життя Петро та Альона Назарчук мріяли про доньку, і наприкінці 2021 року бажання пари здійснилося. Новину про вагітність дружини чоловік сприйняв зі сльозами радості, але бути поруч із нею у цей період не зміг — під час повномасштабної війни його знову покликав обов’язок. Альона була на четвертому місяці вагітності, коли 10 березня 2022 року Петро сам долучився до лав 115 окремої механізованої бригади.
“Місяць у них було навчання. Далі майже весь час проводив на першій-другій лінії фронту, на нулі. Був у Сіверськодонецьку, але мені не розповідав, де він і як він. Завжди говорив, що в нього все добре, ніколи не давав мені приводів для хвилювання. Казав: «Твоє діло народити мені донечку. Більше ні про що не переживай»”, — згадує Альона.
Чоловіку було важливо бути поруч із дружиною під час пологів, і він всіляко намагався взяти відпустку на їхню попередню дату. Врешті під час появи донечки Петро тримав Альону за руку. А коли дитину поклали на груди матері, запропонував назвати її Полінкою — так і вирішили.
“Перший місяць її життя він провів удома. Був такий ніжним, дуже хвилювався про все. Коли в малої почалися коліки, постійно пропонував показати її лікарю. Коли вона плакала, переживав, що в неї щось болить. А коли вдень вона засинала, ми лягали по різні сторони від неї й милувалися її сном”, — згадує жінка.
Після народження доньки Петру Назарчуку стало важче повертатися на службу. Але він повторював, що не може кинути побратимів. Разом із ними захисник продовжував виборювати свободу, аби спокійно вкладати всі сили в доньку. Тим часом мріяв ще стати батьком хлопчика, але вже після завершення війни.
“Ми разом хотіли ще сина, щоб було продовження роду, продовження прізвища. І завжди мріяли в майбутньому станцювати на весіллі дитини. Чоловік хотів навчити Полінку їздити на машині. Казав, що ми обов’язково маємо поїхати закордон, щоб показати дитині світ. Тобто всі наші мрії були пов’язані із дітьми”, — ділиться Альона.
Петро й далі беріг дружину від подробиць служби, але на її прохання хоча б став розповідати, де саме перебуває. А служив він на одних із найгарячіших точок: Бахмут, Авдіївка, Лисичанськ, Покровськ. Та попри це, військовий завжди знаходив можливість поговорити з рідними.
“Ми спілкувалися через соціальні мережі вранці і ввечері. За всю службу лише один раз було, що він два дні не виходив на зв’язок. А так завжди знаходив вихід, аби написати мені. Навіть коли в них із побратимами не було зв’язку, пам’ятаю, вони поїхали в сусіднє село, знайшли інших військових і відписалися з їхніх телефонів”, — згадує жінка.
А коли захисник протягом кількох днів не зміг вийти на зв’язок вдруге, його вже не було в живих. 25 жовтня 2025 року Петро разом зі ще чотирма побратимами був на позиції поблизу Борівської Андріївки на Харківщині, але їх помітили російські дрони. Коли ж військові вночі спробували вийти звідти, то потрапили на мінне поле — усі п’ятеро загинули.
Через небезпеку тіло Петра вдалося забрати лише через чотири дні. Поховали захисника на Алеї Слави села Кордишівка.
Аби вшанувати пам’ять військового, його рідні створили петицію про присвоєння йому звання Героя України. Підписати її можна за посиланням.
Вічна пам’ять.