Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Богдан Матійців. Він здобув фах залізничника, однак працював за кордоном. Із початком повномасштабного вторгнення повернувся додому та вступив до лав ЗСУ. Богдан командував відділенням і боронив Бахмут, Курахове і Мирноград. У рідкісні відпустки присвячував час доньці та коханій.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Про життєвий шлях захисника Вільному Радіо розповіла сестра Ірина Строган.
Богдан Матійців народився 17 червня 1995 року в селі Бітля Самбірського району Львівської області.
“У дитинстві він був дуже сміливим і завжди захищав мене із сестрою. Також дуже любив тварин — удома постійно жили котики та інші домашні улюбленці”, — ділиться сестра.
Головним захопленням чоловіка у вільний час залишався футбол.
“Наш тато дуже його любив, і вони постійно грали разом. Неподалік від будинку тато облаштував невеличкий стадіон, де збиралися всі хлопці із села та грали у футбол”, — розповідає Ірина.
Після закінчення дев’яти класів у сільській школі Богдан поїхав до Львова.
“Він вступив до Львівського залізничного коледжу, а після його закінчення — до магістратури в Харкові за тим самим фахом — машиніст поїздів. У 2015 році, під час навчання, його призвали до армії, і він відслужив у Президентських військах. Водночас Богдан продовжував навчання в магістратурі”, — розповідає Ірина.
Богдан повернувся з армії та певний час працював на Львівській залізниці, але згодом звільнився. Тоді він поїхав на заробітки за кордон.
“Він працював у таких країнах, як Словаччина, Угорщина, Німеччина та Польща. Востаннє перебував якраз у Німеччині. Роботи були різні — зокрема він перевозив палети на навантажувачах”, — говорить сестра.
Богдан одружився, і у 2019 році в подружжя народилася донька. Згодом шлюб розпався.
Втім, і в дорослому віці чоловік не полишав футбол.
“Він постійно відвідував матчі як уболівальник. Особливо любив ігри “Динамо” та “Шахтаря”. Навіть уже у війську Богдан разом із побратимами грав у футбол”, — ділиться Ірина.
Окрім цього, чоловік захоплювався технологіями та любив ремонтувати й розбирати ноутбуки та іншу техніку.
“Головні риси, які асоціюються у мене з братом, — це мужність і справедливість. З дитинства він намагався діяти чесно й ніколи не відступав. Навіть під час війни нікого не боявся. Якщо ставив перед собою мету — ніхто не міг його зупинити”, — ділиться сестра.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Богдан працював за кордоном, однак не зміг залишатися осторонь. Він повернувся додому, щоб добровольцем приєднатися до лав ЗСУ. Із 18 березня 2022 року Богдан офіційно розпочав службу у 53 окремому стрілецькому батальйоні ЗСУ.
“Він служив гранатометником, пройшов навчання у Львові, а згодом поїхав служити на Київщину. Там провів певний час, після чого вирушив на Донеччину”, — згадує сестра.
Згодом чоловік отримав звання молодшого сержанта та очолив відділення. Водночас він прагнув опанувати новий фах і вивчився на оператора БПЛА.
За час служби військовий побував на різних напрямках Донеччини: Бахмутському — під час боїв за місто в умовах напівоточення, Курахівському та Покровському.
“У Бахмуті він показував нам відео з моменту, коли щось прилетіло типу КАБу й апаратуру засипало землею, але сам він не зазнав поранень. На тому відео побратим ще кричав: “Вітаю тебе з другим днем народження”, — згадує Ірина.
Під час служби в Кураховому Богдан разом із побратимами вирішив перевестися до 38 окремої бригади морської піхоти ЗСУ. У її складі з лютого 2025 року він боронив Покровський напрямок як оператор БПЛА.
“Насправді про службу він із нами майже не говорив. Але було справді важко. Він розповідав, як наполегливо росіяни наступали. Останнім часом найбільшу загрозу становили дрони. Одного разу надіслав відео, де сидить у бліндажі, а повз нього свистить куля, і він уже навіть не реагує. Загалом таким він ділився нечасто, а мамі завжди казав: “У мене все добре”, — говорить сестра.
Брати відпустку Богдану вдавалося, але нечасто. Близькі бачили його щонайбільше раз на рік. Навіть у свій день народження він не захотів залишатися вдома.
“Ми не маємо претензій до бригад, адже вони справді надавали відпустки. Однак згодом, коли батьки отримали нарахування, ми з’ясували, що, окрім зарплати, у нього залишалися ще невикористані дні відпустки. Зокрема в документах зазначили, що одного разу він провів 30 днів на позиціях без відпочинку. Водночас він сам рвався назад. Навіть коли влітку 2025 року приїхав додому, ми просили його залишитися ще до 17-го числа, щоб відсвяткувати 30-річчя, але він хотів замінити побратимів, аби вони також змогли відпочити”, — додає Ірина.
Любов до тварин Богдан зберіг і під час оборони держави. Коли з Мирнограда він приїхав в останню відпустку — привіз звідти двох собак, яких знайшов покинутими. Тепер вони живуть разом із батьками захисника.
“Він тоді приїхав, щоб побувати на випускному доньки в дитячому садку. Вона для нього була надзвичайно важливою. Його мрією було відвести доньку до першого класу, і він обіцяв, що обов’язково приїде…”, — додає сестра.
Крім цього, під час служби Богдан зустрів нове кохання. Пара зустрічалася вже три роки, однак одружитися та здійснити всі заплановані мрії не встигла.
4 серпня 2025 року боєць загинув під час оборони Мирнограда.
“Того дня до них спочатку прилетів розвідувальний дрон, ймовірно виявивши їх. Потім почали прилітати дрони у хату, в якій вони ховалися. Побратима відкинуло, а Богдана завалило. Побратим намагався відкопати Богдана, покликав інших бійців із сусідніх позицій, і разом їм вдалося розкопати завали. Але Богдан уже не подавав ознак життя”, — сумує сестра.
Близькі швидко дізналися про трагедію завдяки тому, що захисник уперше за час служби залишив рідним контакти побратимів.
“Він ніколи не давав нам телефонів, але вперше за чотири роки (можливо, щось відчував) перед тим, як йти на позицію у Мирноград, передав номер побратима, який вижив під час вибуху, та свого командира. Так ми дізналися про все раніше, ніж ТЦК”, — додає Ірина.
Прощання з командиром відділення відбулося 11 серпня 2025 року в рідному селі Богдана. Чоловіку було 30 років. У нього залишилася шестирічна донька, кохана дівчина, батьки та дві сестри.
Рідні захисника прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.