9 березня 2014 року у Луганську людей, які з дітьми та прапорами прийшли вшанувати пам’ять Кобзаря, побив проросійський натовп. У Донецьку ж нападати на тих, хто виступав за єдність країни, почали трохи раніше. Але в обох областях нападників видавав характерний говір та повна дезорієнтація у місцевих реаліях. До річниці тих подій згадуємо, як схід боровся за те, щоб бути Україною.
9 березня 2014 року проросійські мітинги у Луганську остаточно перестали бути мирними. Учасники місцевого Євромайдану та просто місцеві патріоти зібралися відзначити 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка біля пам’ятника Кобзареві. Люди прийшли з прапорами, стрічками, плакатами, дехто був з дітьми.
Збиралися на свій мітинг й опоненти. Якоїсь миті вигукування лозунгів стало замало і вони рушили бити людей з українською символікою.
“Заздалегідь була інформація, що будуть провокації. Можливо, була потрібна “картинка”. Мітинг використали як привід для захоплення будівлі облради. Проросійських активістів привозили автобусами. Міліції було чоловік 20, суто номінально, ніхто не мав наміру протидіяти”, — згадує учасник проукраїнської акції політолог Дмитро Снєгирьов.
“Антимайданівці” ж, додає, навпаки, діяли злагоджено. Серед них були підготовані люди. Та й нападали не на випадкових людей, видивлялися активістів українського руху.
“Працювали адресно проти конкретних людей. Були локальні бійки. Навіть українську символіку не всю зривали. Це підготовлені бойовики. Один з моїх побратимів, він професійний боєць, якого “вибили” одним ударом. В них також були льодоруби та невеликі бити. Судячи з говірки, поведінки і того, як вони керували натовпом, там були представники російських спецслужб. Був розподіл ролей, конкретні завдання, ієрархія”, — розповідає як пам’ятає ті події луганчанин.
Коли частина людей відійшла до облради, щоб сховатися, тодішня міліція спершу не пускала їх. Дослухалися лише аргументів про особисту відповідальність правоохоронців, якщо будуть жертви. Та сама міліція, згадує Снєгирьов, пропустила до адмінбудівлі так званих “переговорників”.
“Заходять переговорники і скандують “міліція з народом”. Ці люди не знали ані прізвищ губернатора, ані голови облради. Коли прозвучала фраза “закрити кватирку”, людина взагалі не зрозуміла — “а у меня квартира закрыта”. Москалі були”, — підкреслює Снєгирьов.
Зрештою “антимайданівці” змусили тодішнього голову ОДА Михайла Болотських написати заяву про звільнення. Луганська обладміністрація була захоплена.
“У мене склалося таке враження, що місцева проросійська еліта — маю на увазі Єфремова, Голенка — намагалася обійтися малою кров’ю і захопити будівлю. Якщо порівнювати з захопленням ОДА в Харкові, поведінка нападників була інша: не ставили на коліна, не били по-звірячому”, — вважає політолог.
Проукраїнські мітинги у місті продовжувалися. 6 квітня сепаратисти захопили будівлю СБУ, що вважають початком окупації міста. До фейкового“референдуму” залишався ще більш ніж місяць.
У Донецьку у цей день 7 років тому також нападали на проукраїнських активістів. Біля пам’ятника Шевченка поклали квіти міська та обласна влада, було багато охорони, згадує журналістка радіо “Донбас.Реалії” Дар’я Куренная:
“Намагалися зробити вигляд, що у місті все нормально. Коли верхівка міста і області поїхала, проросійські сили почали нападати на окремих активістів тоді ще Донецького Євромайдану, які теж хотіли вшанувати пам’ять Шевченка. Кількох людей побили. Як я пам’ятаю, цей натовп проросійськи налаштованих людей зірвав прапор України з будівлі ОДА та почав вимагати референдум та визнання Павла Губарєва “народним губернатором”.
Через небезпеку, проукраїнську ходу 9 березня скасували. Масштабні мітинги під жовто-блакитними прапорами збирали 4 та 5 березня.
“В якийсь момент площа просто замайоріла жовто-блакитними прапорами. Було таке враження, що кожен в себе вдома потайки тримав прапор. 5 березня близько 10 тисяч донеччан вийшли на площу, розгорнули найбільший прапор України. Тоді вже проросійський натовп почав кидати якісь яйця, петарди в людей, які вийшли підтримати єдність країни”.
Тоді обійшлося без серйозних сутичок, хоча у Донецьку вже було багато росіян, додає дівчина. Багато хто напідпитку чи під дією наркотиків. Вони й не переховували, звідки приїхали:
“Коли приїздять росіяни, їх дуже чутно, бо російська на Донбасі відрізняється від академічної російської. Їх видавали годинники, бо є різниця в часі. Вони могли стояти біля драматичного театру та питати “скажите, пожалуйста, как нам к театру пройти”. В мене був випадок: я поверталася з роботи, до мене підійшов такий бомжуватого виду дядечко. Попросив грошей на дорогу додому, бо з ним не розрахувалися за роботу: “мы тут приехали вас спасать, вы сами ничего не делаете”. Показав прописку — Краснодарський край”.
Попри все, люди продовжували виходити на акції. А вже 13 березня вбили активіста Дмитра Чернявського.
“Ми вже знали, що нам нема звідки чекати допомоги. Коли почалася анексія Криму, коли правоохоронці стали проти українських активістів. За активістами “ультрас” слідкували як за тими, хто може чинити опір. Люди розуміли, що це початок кінця. Але виходили, неможливо було не вийти. Ми мали показати, що ми є, що це наше місто. Скільки б не вішали триколор, нічого не вийде, бо місто — це, перш за все, його жителі”, — ділиться спогадами Дар’я.
28 квітня в Донецьку відбувся останній до окупації патріотичний мітинг.
11 травня бойовики провели свій так званий “референдум”.
Читайте також: