Павло Островський кілька років жив у Києві та паралельно займався громадською діяльністю на Донеччині. В інтерв’ю Вільному радіо чоловік розповів, чому вирішив стати депутатом у Дружківці, з ким у раді в нього виникає найбільше суперечок та чи не “перегорів” він на своїй нинішній посаді.
Чому Ви вирішили піти у депутати Дружківської міськради?
Я сам з Дружківки, й мені болить те, що відбувається в місті. До минулого року останні 5 років я прожив у Києві та працював у проєкті “Сильні громади”. Ми допомагали громадам Донеччини, Луганщини, Дніпропетровщини впроваджувати інструменти участі громадян, інструменти місцевої демократії тощо. Тобто громадські бюджети, електроні петиції — те, що реально дає громадянам бути почутими. І так само ми вивчали історії успіху громад там, де вдалося. Ми знаходили такі рішення і розповідали про них в інших громадах.
(Фото: власний архів Павла Островського)
Я розумів, що в Дружківці багато з того, що мені як виборцю, як громадянину хотілося бачити, немає і не передбачається в найближчій перспективі. Я бачив, що є влада, яка абсолютно байдужа до проблем, з якими стикаються люди. Але це моє рідне місто, і в мене просто болить, коли в нас неефективна і неспроможна влада. З одного боку це було таке раціональне рішення, а з іншого боку — емоційне. Бо коли я побачив соціологію перед виборами, що 48% набирає “ОПЗЖ” (Політична партія “Опозиційна платформа — За життя” — ред.), ще 8-9% набирає “Партія Шарія”, то я зрозумів, що, напевне, це буде найгірший склад ради з усіх можливих. І я подумав: “Якщо ти не зможеш цьому завадити, то ти потім будеш себе звинувачувати в тому, що не включився в цей процес”.
Я зрозумів, що є люди, які підтримують мене й питають, чому я не йду в депутати. І тому я і зважився на цей крок.
Ви сказали, що з одного боку рішення йти в депутати було емоційним. Чи шкодуєте Ви, що балотувалися?
Ні, я не шкодую, що став депутатом. Однак мені шкода, що ті можливості, які в нас як у Дружківської громади були станом на рік тому, використовуються неефективно. Тому що в нас таке політичне протистояння, і робота ради фактично заблокована. Все це через нездатність, неспроможність фракції “ОПЗЖ” домовлятися, взагалі вести будь-який адекватний діалог.
Ви сказали, що до депутатства 5 років жили у столиці. На Вашу думку, чи має депутат постійно бути в громаді, щоб розуміти всі проблеми зсередини? І чи не випали Ви у ці 5 років із суспільного життя Дружківки?
Коли я балотувався у депутати, я людям чесно казав, що останні 5 років жив у Києві. Але я був у Дружківці й брав досить активну участь у житті міста: і організовували мітинги, і акції протестів — і це в той момент, коли я постійно жив у Києві. Тож я не вважаю, що не брав участь у житті Дружківки в попередні 5 років.
Я вважаю, що депутат, звичайно, повинен бути у контексті життя міста, але мій випадок — скоріш виняток.
А де Ви зараз постійно живете?
Зараз я живу між Києвом і Дружківкою. Половину часу там, половину часу тут.
Ви балотувалися в раду від партії “Голос”. Розкажіть, чому обрали саме її?
На момент місцевих виборів це була та партія, яку я підтримував. І в мене високий рівень довіри до лідерів цієї партії, до народних депутатів, за якими я стежив у соціальних мережах. На момент виборів я вважав, що нам по дорозі з “Голосом” і це та партія, яка нас не продасть, не здасть. В мене були позитивні очікування. Але після місцевих виборів у партії відбулися певні процеси, коли адекватних депутатів Верховної Ради відсунули від участі в партійних процесах. Через це я не підтримую нинішню політику партії “Голос”, тому я більше себе не асоціюю з цією політичною силою.
Що Ви обіцяли виборцям, коли йшли у раду? Чи вдалось вже щось виконати з цього переліку?
Те, що обіцяли, ми послідовно просуваємо, але не в усьому є можливість зараз для позитивних рішень, на жаль. Ми намагались утримуватись від якихось обіцянок, ми казали про наші пріорітети. Що для нас буде пріорітетом охорона здоров’я, і ми передбачаємо зокрема значне оновлення керівного складу, модернізацію закладів. Але, на жаль, при нинішньому політичному керівництві це майже неможливо реалізувати.
Ви сказали, що зараз у Дружківській міській раді є політичне протистояння. Розкажіть детальніше про ситуацію.
В нас дуже цікава ситуація. Є “ОПЗЖ”, яка з першого засідання дала зрозуміти, що думка інших депутатів їх абсолютно не цікавить. Тобто навіть ті депутати, які потенційно були готові в якихось формах взаємодіяти з “ОПЗЖ”, дуже швидко “протверезіли” й зрозуміли, що діалогу не вийде. Це створило багато проблем.
На момент виборів так було, що в “ОПЗЖ” є 18 депутатів, це монобільшість. І 16 депутатів в інших фракціях фактично знаходяться в опозиції. А зараз монобільшості в них немає, і я поясню чому. Вони звикли тримати своїх депутатів за скотів, і коли один депутат не прийшов на одну сесію, його буквально вигнали. Його викликав до себе народний депутат Валерій Гнатенко, і він під тиском написав (заяву про складення повноважень, — ред.). Це з порушенням законодавства, регламенту, і він фактично склав повноваження на сесії. Ще одна депутатка від “ОПЗЖ” померла від ускладнень COVID-19, і в них стало 16 депутатів.
Але “ОПЗЖ” ж розуміє, що треба “завести” двох депутатів для монобільшості. А їх можна “завести” тільки на повноважній сесії. Тобто для того, щоб їх завести, потрібна наша присутність. Ми ж сказали, що поки принципові питання не будуть вирішені, ми на сесію не прийдемо. Вони ж провели сесію без кворуму (необхідної кількості депутатів — ред.). Голова міської ТВК сказав, що “немає повноважної сесії, тому не можу оголосити про повноваження нових депутатів”. Вони ж викликали людину з “ОПЗЖ” в ТВК, і вона зачитала, що було якесь рішення. І на підставі цього міський голова видав посвідчення депутатів тим особам, які ще не є депутатами відповідно до вимог чинного законодавства. І далі ці два псевдодепутати голосували на сесіях, їх ввели з порушеннями законодавства у комісії.
(Фото: з відкритих джерел)
А ми досі утримуємось від того, щоб ходити на сесії. Ми сказали, що якщо сесія відбувається з особами, які не є депутатами, то ми на такі сесії не ходимо. Ми продовжуємо захищати цю позицію, відстоюємо її в судах. З травня цього року ми не були на сесіях. Одна була винятком, коли були рішення щодо виділення коштів на коронавірус.
Я розумію, що для Донеччини місцеве самоврядування — це болюче питання. Бо в багатьох радах мер — це цар, а депутати — це кнопки для голосування. А ми не хочемо бути кнопками для голосування. В нас є свій погляд, своя позиція щодо тих питань, які розглядаються радою, і ми будемо захищати їх.
До того ж народний депутат Валерій Гнатенко обрався нардепом у 2019 році, а до того був міським головою. І він досі не звільнив кабінету міського голови. Тому тепер нинішній міський голова сидить в кабінеті секретаря міської ради як “бідний родич”. В цьому простежується всі підходи Гнатенка як фактичного керівника міста. Йому треба, щоб всіма процесами керував він.
А як розслідують це правоохоронці?
Вони розслідують, але якось дуже мляво. Я не дуже бачу руху у цих справах. В одній з них мене допитали нещодавно — і це після звернення народних депутатів щодо того, як просувається справа. Тобто мене як заявника не допитували кілька місяців. Тут є великі питання і до поліції, і до прокуратури.
А чи ухвалюються рішення, поки інші депутатські групи не приходять на сесії?
В нас міська рада проводить сесії без кворуму. Навіть якщо залишити за дужками тему щодо тих двох депутатів, то навіть в їхніх протоколах можна побачити фальсифікації. Сесія є повноважною, коли є більш ніж половина депутатів. Тобто з 34 депутатів має бути не менше 18. В них кілька сесій були без кворуму. Тобто на сесії є мер і 17 депутатів.
Голова Краматорської райдержадміністрації Андрій Панков навіть повідомив про те, що міська рада порушує законодавство і тому є необхідність усунути ці порушення і переухвалити на сесіях з кворумом ті рішення, які були ухвалені без кворуму. Але наступного тижня після отримання цього повідомлення мер знову провів сесію без кворуму.
А чи доречно, на Вашу думку, вводити військово-цивільну адміністрацію у громаді?
Я вбачаю, що в нас сесії не відбувались тривалий час, і в нас є законні підстави для запровадження військово-цивільної адміністрації. Але поки немає рішень судів щодо цих фактів.
Що змінилося у Вашому житті, коли Вас обрали депутатом?
Складно так сказати. З’явилися нові друзі, нові знайомі, ті, від кого ти не очікував отримати підтримку, але отримав її. А ті, кого я ідентифікував як “своїх”, виявились не зовсім “своїми”, але й таке буває.
Якщо ми бачимо, що з 2010 року з 2% до 47% виросла опозиція в раді, то я переконаний, що на наступних виборах переможе здоровий глузд. Принаймні, у Дружківці.
До своєї роботи як народного обранця Ви займалися активістською діяльністю. Як виходить поєднувати одне й інше?
Я ще й у державному секторі попрацював. Я працював у комунікаціях в Prozorro. Це мені теж дало розуміння, як працюють державні структури. І я розумію, що посадові особи мають працювати в межах і в спосіб, передбачений законодавством.
Я не сказав би, що складно якось. Я був і помічником депутата, я розумію, як це працює, і якихось значних змін не відбулось.
Що Вам ближче до душі: активістська діяльність чи політична?
Зараз, наприклад, я співпрацюю як помічник з депутатом Романом Лозинським (народний депутат від партії “Голос” — ред.). Мені подобається те, чим я займаюся. Щодо тих питань, з якими звертаються люди, ми готуємо депутатські звернення, піднімаємо їх на рівень вище, і часто це допомагає. Мені подобається та ділянка роботи, де я можу бути корисним. Якщо я бачу, що я можу бути корисним в громадській сфері, я йду туди.
Відчуваєте конфлікт інтересів у Вашій діяльності як громадського діяча й обранця?
Зараз моя громадська діяльність поза межами депутатської діяльності зведена до мінімуму. Я є співзасновником двох громадських організацій, але зараз не беру активну участь в них, тому що є команди, які ведуть проєкти, і я не залучений до них. Зараз на громадську діяльність немає часу.
У Вас, як і в усіх депутатів, є приймальні дні. З якими питаннями звертаються?
Це і питання ремонтів ліфтів, і ремонт доріг, і стан комунікацій в школах. Ті ж підлоги й туалети. В нас туалети там в критичному стані, це “пар*ші” радянські.
Чи бувають звернення громадян щодо питань поза Вашою компетенцією? Як Ви допомагаєте в таких випадках?
Так, бувають. Це, наприклад, щодо оплати опалення місць загального користування. На жаль, у міської ради немає якихось інструментів на це питання вплинути. В нас є група, яка звертається до Теплокомуненерго. Але останні показали повний ігнор, вони не готові до діалогу щодо перегляду цих тарифів. Тобто в них є “нормативка”, яка дозволяє їм збирати такий тариф. Але суть в тому, що ці послуги не надаються. В більшості під’їздів Дружківки немає комунікацій, які б забезпечували опалення місць загального користування. Тобто не можна брати з людей гроші за послугу, яка фактично не надається. Але Теплокомуненерго має на цю проблему інший погляд.
Чи плануєте розвивати свою політичну кар’єру далі?
Наразі в мене таких планів немає. Тобто, станом на зараз, я не планую балотуватися повторно ані в народні депутати, ані в мери, ані на перевибори йти. Я думаю, що наш шлях — це виснажлива боротьба. І я просто за цей рік зрозумів, що я багато свого часу і своїх ресурсів у це інвестував, і поки що не бачу тих результатів, які б хотів бачити в інтересах громади. Я буду дивитися по ситуації, але поки я не готовий продовжувати політичну кар’єру поза межами цієї депутатської каденції.
Зазначимо, це інтерв’ю Вільне радіо записує з власної ініціативи. Нам цікаво поспілкуватися з активістами, які вирішили піти у владу. Ми хочемо дізнатися, наскільки успішно їм вдається поєднувати активістську діяльність з політичною та чи виходить вже в новій ролі розв’язувати питання, якими вони опікуються як громадські діячі. В межах цього циклу інтерв’ю ми вже поговорили з волонтеркою з Краматорська, а нині ще й депутаткою Ангеліною Шостак та соледарським активістом і депутатом Ігорем Зеленим.
Читайте також: