“Це був апокаліпсис, найстрашніше, що я коли-небудь бачила”, — розповідає акторка Маріупольського драмтеатру Віра Лебединська про перші хвилини після влучання авіабомби. Разом із понад тисячею маріупольців вона була в театрі в момент вибуху. Жінка розповіла, яким 16 березня 2022-го закарбувалося в її пам’яті.
Віра Лебединська — акторка та музична керівниця Маріупольського драмтеатру. Жінці довелося двічі тікати від “руського миру”. До 2014-го вона майже 30 років працювала в театрі у Донецьку. Акторка з теплом згадує про свою роботу над українськими музичними виставами там. Та коли в її місто прийшли росіяни, жінці довелося тікати на підконтрольну Україні територію.
“Визволителі” мене двічі “звільнили” від житла і ледь не “звільнили” від життя”, — каже Віра Лебединська.
Навесні 2022-го Віра виїхала з охопленого війною Маріуполя та зараз живе в Ужгороді.
Далі — інтерв’ю з акторкою про події, які їй довелося пережити у російській облозі.
Як ви зустріли відкрите вторгнення?
Я спочатку не зрозуміла, що почалась повномасштабна війна. Нам сказали на роботу не виходити, чекати. Ми сиділи вдома. Спершу було світло, телебачення, а потім все зникло. Мені син казав, щоб я збиралась, виїжджала, але куди ж я поїду, в мене робота, дім, кіт. Понад тиждень просиділа вдома, спала в коридорі з котом. А 3 чи 4 березня був “приліт” у сусідній під’їзд мого будинку. Тоді я зібралась і пішла в театр.
Там вже були люди. Бомбосховище на 60 людей було вщент забите, багато містян вмостилися в глядацькій залі, на сходинках… Я пішла до свого кабінету на цокольному поверсі, де вже жила моя колега Оксана з чоловіком та дитиною.
Понад 10 днів ми жили в маленькому кабінеті. Люди все прибували й прибували, адже чекали на евакуацію від театру.
Як змінилося життя міста і театру?
В місто я не виходила. А от театр вже не був схожим на храм мистецтва. Люди спали в кожному кутку приміщення, займали всі кабінети. У глядацькій залі ламали стільці та мостилися на них на ніч. Спершу всі їли їжу, яку принесли з собою. А коли вона закінчилася, то на вулиці на багатті готували з тих продуктів, що волонтери приносили з розбомблених сусідських магазинів. Люди почали згуртовуватись і поділили обов’язки: прибирали, готували, організували медпункт.
Ми почали вести облік тих, хто прибуває. У списку було понад 1200 людей. Всі вони чекали на “зелений коридор”.
Світла та зв’язку не було. Нам приносили тільки якісь папери, на яких були видрукувані найважливіші новини та оголошення. В однієї молодої пари було з собою радіо, і всі ми прибігали до них слухати новини.
Повз театр до Азовсталі часто літали літаки. Гул страшний був. Ми щоразу ховалися в приміщення. А потім взяли фарбу та перед входом в театр нанесли великими білими буквами слово “ДІТИ”. Ми думали, що це зупинить росіян від вбивства мирних людей, дітей.
Розкажіть про 16 березня, про день, коли росіяни скинули авіабомбу на театр. Де ви були в той момент, як вам вдалося вижити?
Ми з Оксаною прибирали щодня близько 10-ї, а в цей день ми чомусь встали дуже рано та о 9-й вже завершили роботу. Потім сиділи в моєму кабінеті, і я все хотіла піти забрати дещо із костюмерного цеху. Але колега мене не пускала. Мій кіт був поруч і в якийсь момент він вигнувся, шерсть на ньому стала дибки. Тоді ж літак пролетів, і я почула звук бомби, що падає: “У-у-у-у-у”.
Під час вибуху не було голосно. Був тільки глухий, ніби у вакуумі звук, і шпаклівка посипалась. Люди кричали “Допоможіть! Допоможіть!”
Я в стресі заклякла й не могла поворухнутися. Чоловік Оксани пішов подивитись, що сталося. Скільки його не було я не знаю, та коли повернувся, сказав: “Театру більше нема”.
Донецький академічний обласний драматичний театр у Маріуполі був одним із найстаріших театрів Лівобережної України. Його побудували у 1956-1960 рр.
16 березня 2022 року російські війська скинули на будівлю театру авіабомбу. За різними даними, під час бомбардування театру загинули від 300 до 600 людей, які переховувались там від обстрілів.
Ми почали виходити, схопили якісь валізи, документи. На сходинках лежали тіла загиблих, ми їх переступали. Поруч кричали люди, просили про допомогу, їх засипало і вони не могли вибратися. Серце стискалось, але ми нічим не могли допомогти. Далі бачила, як дорослі схилися над дитиною, вона, здається, була нежива.
Люди почали виходити з бомбосховища і бігти на вихід.
Театр був зруйнований, але не згорів вщент. На вулиці ми почали бігти в сторону моря й почули ще звуки чи то вибухів, чи то обстрілів. На фото бачила театр, то він був більше пошкоджений, ніж коли ми виходили. Думаю, там ще був “прильот”.
Бігли ми, як мені здавалося, хвилин 20. Насправді це було понад дві години. Люди за кілька кварталів від театру не розуміли, чому ми біжимо, та ще й всі в білій шпаклівці.
По дорозі просилися до всіх переночувати. Прихистила нас одна жінка, що жила майже біля моря. Щоправда, в неї у подвір’ї теж була вирва від снаряда та вибиті вікна. Ми були без теплого одягу, холод, -10. Розпалили вогонь у печі, та це не допомогло. Так ми провели дві ночі.
Як вам вдалося виїхати з Маріуполя?
Автівку Оксани знищило ударом авіабомби, іншої ми знайти не могли. Думали вже йти пішки берегом до Бердянська. Але в останній момент власники будинку віддали нам своє старе авто. І ми разом з ними та кількома сім’ями виїхали до Запоріжжя.
Я побачила оту окупацію. Вже всюди були росіяни, і вже після нас через дві доби нікого не випускали.
Спершу доїхали до Бердянська, який теж вже був окупований. Побули там два дні та поїхали в сторону Запоріжжя навмання, сподіваючись тільки на Бога. Дорогою ми бачили автобуси Червоного хреста, які не пропускали попри те, що мав бути відкритий “зелений коридор”.
Коли побачили українських військових, землю цілували.
Де ви живете зараз та що допомогло впоратися з пережитим?
Із Запоріжжя я переповненим евакуаційним потягом майже дві доби їхала до Львова. Там мене зустрів син, певний період ми жили з ним разом, а потім він мене поселив неподалік ферми з конями. Природа та іпотерапія допомогли мені пережити цей жах, хоча ще майже півтора року в мене були панічні атаки та сльози, які неможливо спинити.
А коли директорка Маріупольського театру зателефонувала, сказала, що театр відновлює свою роботу в Ужгороді й запросила доєднатися — з радістю погодилась.
Тут нас поселили в гуртожитку, гарні умови. Сцену ми ділимо з Закарпатським музично-драматичним театром. Та часто гастролюємо.
Понад два роки тому ви разом з іншими акторами, які були в приміщенні театру, показали прем’єру вистави “Маріупольська драма”. В ній ідеться про “життя” будівлі від моменту повномасштабного вторгнення та до влучання авіабомби. Зараз ви з нею гастролюєте різними містами України та за кордоном. Як вам далася робота над виставою, що відчуваєте, коли щоразу іншій авдиторії розповідаєте про свій біль?
У відновленому театрі серед акторів є ще сім’я: Олена Біла, Ігор Китриш та їхній син, які теж були в будівлі театру, але їм вдалося виїхати за кілька днів до трагедії. А Дмитру Муранцеву зі своєю дівчиною, як і мені, вдалося вижити після влучання авіабомби. Директорка вирішила, що про цю трагедію не слід мовчати, а треба розповідати про пережите зі сцени. Спершу я не розуміла, що від мене хочуть, моя підсвідомість вперто відмовлялася повертатися в ці події.
Кожну виставу я помирала. Навіть зараз плачу щоразу на сцені.
Але відгук, сприйняття, очі глядачів дають зрозуміти, що це потрібно. Це наша зброя, за допомогою якої ми воюємо з ворогом.
Окупанти зараз відбудовують драмтеатр. Як ви до цього ставитесь?
Я навіть не можу зрозуміти, як на кістках людей можна будувати будівлю, там співати, танцювати. Це повинен бути меморіал. Навіть, якщо це окупанти, в них повинно бути щось людське. Вони цим хочуть показати, що там нічого страшного нема, нічого не сталося, все добре. Я з жахом думаю, як ті люди будуть там працювати. Мені здається, що душі загиблих не дадуть їм спокою.
Яким ви бачите майбутнє Маріупольського драмтеатру?
Маріупольський театр — це не тільки про будівлю. Це про людей, які вижили, згуртувались і почали відновлювати життя. Будівлі нема, але є люди. Люди, які служать і будуть служити в театрі — віддані своїй справі та з відкритим серцем працюють для глядачів.
Раніше ми розповідали, що Укрпошта випустить нову марку до роковин трагедії драмтеатру нині окупованого Маріуполя.