Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Понад 80 тисяч людей в Україні мають статус зниклих безвісти за особливих обставин. Рідні не зупиняються в пошуках навіть тоді, коли знають про загибель близьких. Ми розпитали про їхній шлях зараз, перепони та опори.
На прем’єрі фільму про повернення та ідентифікацію тіл журналісти Вільного Радіо поговорили з матерями і дружинами зниклих військових, а також пошуковцями, які повертають родинам тіла і правозахисниками, які наполягають на зміні нинішньої державної системи в цьому питанні.
Вони стояли поруч у фойє кінотеатру — дві жінки, яких об’єднало словосполучення “безвісти зниклі”. Обидві представляють родини зниклих військових 93-ої бригади. Їхні рідні воювали на Бахмутському напрямку — там, де у 2023 році точилися одні з найзапекліших боїв.
Тетяна Пейчева шукає сина — Олександра. Він зник 24 січня 2023 року поблизу Бахмута, через чотири дні після зникнення йому мало виповнитися 22.
“Коли почалася війна, йому був 21 рік, але він не міг бути байдужим і пішов служити. А ми самі з ще з окупованої території. Він знайшов можливість допомогти нам виїхати”, — пригадує жінка перші дні після початку повномасштабного вторгнення.
Коли Саша зник безвісти — вона почала свій шлях до його пошуку, і зіштовхнулась з тим, як багато в цьому бюрократії та як мало говорять саме про родини, які живуть в невідомості. Тож вирішила обʼєднатись з тими, хто прагне це виправити.
“А хто буде говорити за тих, хто не може взяти слово? За тих, хто в полоні і тих, хто загинув. А треба розуміти, що серед зниклих безвісти досить багато загиблих. Ми маємо повернути усіх наших, як живих, так і, на жаль, полеглих. Повернути кожному імʼя, належно їх поховати. Це тяжка праця, я розумію, але це дуже важливо для нас — родин”, — каже Тетяна Пейчева.
Матір вже знає від свідків, що сина, ймовірно, немає серед живих. Але не зупиняє пошуки.
“Я розшукую свого сина, але я знаю, що він загинув. Про це свідчать його побратими. Про це розповідали звільнені з полону. Я їздила на обмін, коли хлопців з нашої бригади привезли. Вони були на тому ж напрямку. Я з ними спілкувалася. Вони мені сказали, що Саша загинув”, — тихо додає жінка.
Біля Тетяни стоїть Людмила Кушка. Вона шукає чоловіка — Олега. Він зник 16 грудня 2023 року неподалік Кліщіївки. Людмила також зібрала всю доступну інформацію про чоловіка, зі свідчень знає про його загибель.
“На словах я знаю, що його немає серед живих. Про це казав командир, є окремі документи, є мої відчуття якісь, які складно пояснити. Але мені важливо повернути його додому. Це моя місія. Поки я жива — буду маленькими кроками йти до цього, щоб гідно його поховати і вшанувати”, — тихо, але впевнено говорить Людмила.
Нещодавно в Олега Кушки був день народження. Йому мало б виповнитися 54 роки. Дружина розповідає, що в такі дні втрата відчувається особливо болючою.
“Коли в наших рідних день народження, то ми телефонуємо, пишемо, даруємо щось, обіймаємо. Або йдемо на могилу. У мене немає нічого з цього списку. Хочеться кричати в небо. Перше, що я зробила того дня — написала в групу своїм дівчатам. Бо тільки вони розуміють, що це за біль. Він не стає меншим — ми просто вчимося з ним жити”, — ділиться Людмила Кушка.
Вона каже, що має ще одне завдання — не дати забути ім’я чоловіка.
“Є хвилини мовчання, є списки, є могили. А ми — інша категорія людей. Наші рідні не можуть за себе говорити, тому ми говоримо за них. Вони теж воювали, вони теж герої, багато з них теж віддали своє життя. Наша місія — нагадувати суспільству, що є інша сторона цієї війни. Є дуже багато імен. Їх не менше, ніж захоронених”, — додає жінка.
Журналісти Вільного Радіо зустріли Тетяну Пейчеву і Людмилу Кушку на прем’єрі документального фільму “Поверніть мені ім’я”. І її тема — якраз шлях повернення додому тіл тих загиблих, які за документами зникли безвісти. Стрічку зняв воєнний кореспондент Радіо Свобода Мар’ян Кушнір. Фільм веде глядачів шляхом, який починається на полі бою і завершується тоді, коли тіло загиблого знаходять, ідентифікують і повертають рідним.
Автор фільму розповідає, що до нього часто телефонують родичі військових, яких він встиг зняти на полі бою. Кушніра питають чи не знає він щось про подальшу долю тих, кого нещодавно знімав. Як правило, журналіст не має відповіді.
“Я спробував розібратися з цим питанням. І воно глибше і масштабніше, ніж можна подумати. Одна з історій у фільмі, наприклад, розповідає про чоловіка, який зник безвісти за місяць до того, як у нього народилася дочка. За рік військового повернули на щиті. Важливо розуміти, що кожен зниклий — це ім’я, яке потрібно знайти і повернути додому”, — сказав на показі стрічки Мар’ян Кушнір.
Показ відвідала героїня фільму Вероніка Куковицька, історію якої згадує журналіст. Чоловік Вероніки — Владислав Куковицький — зник безвісти, коли вона була на восьмому місяці вагітності. Жінка постійно приїздила на обміни полоненими, а у вересні отримала звістку про загибель чоловіка.
“Я хотіла розказати про нього. Я хотіла, щоб люди про нього знали, щоб люди його памʼятали. А ще 11 місяців я була в статусі дружини безвісти зниклого, тому розумію цей біль від невідомості. Таких родин багато. І важливо повертати їм імена”, — поділилася Вероніка Куковицька з глядачами на показі в кінотеатрі.
Фільм також показує роботу пошукових груп і тих, хто займається ідентифікацією тіл. Один із героїв стрічки — Олексій Юков, який уже 27 років займається пошуком безвісти зниклих (раніше це були загиблі у Другій світовій війні, рештки яких знаходять на Донеччині і до сьогодні). А з 2014 року він очолює пошукову групу Асоціації дослідників військово-історичної спадщини “Плацдарм”.
“Ми рятуємо не мертвих, ми рятуємо живих, щоб залишитись людьми. І які ми н***й люди, якщо можемо дозволити собі нехтувати іншим життям, навіть, якщо воно втрачене. Тому нам так важливо всіх забрати. Забрати тих, хто віддав не просто життя, а своє майбутнє, заради нашого майбутнього”, — звертається з екрану до глядачів Юков.
Наприкінці стрічки він ділиться своєю мрією, але не вірить у її втілення.
“Мені життя не вистачить, щоб повернути з цієї війни усіх солдатів. Але я не зможу зупинитися, поки не знайду останнього. Вони пішли воювати і не можуть повернутися, поки не зупинять ворога. А ми теж з цієї війни не повернемося, поки не повернуться вони. Бо вони — частина нас”, — каже пошуковець.
Наразі стрічку вже можна переглянути на YouTube каналі Радіо Свобода.
Станом на 23 лютого 2026 року в Єдиному реєстрі осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, зібрані дані про понад 90 тисяч людей. Серед них як військові, так і цивільні українці. Також у цих списках є люди без громадянства та іноземці, які на законних підставах перебували на території України.
Водночас українські посадовці неодноразово наголошували, що реальна кількість зниклих може бути вищою. Остаточна верифікація даних та встановлення долі багатьох зниклих буде можливе лише після завершення бойових дій і деокупації територій України.
Проблема безвісти зниклих потребує не лише співчуття, а й системних рішень. На цьому в розмові з журналістами Вільного Радіо наголошує голова Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук. За її словами, держава має вже зараз змінювати підхід до роботи з родинами зниклих і вибудовувати більш просту та людяну систему.
“Проблема безвісти зниклих — це проблема, яка потребує дуже ретельного вивчення і невідкладних дій. Наша організація працює з документуванням воєнних злочинів з 2014 року. І з перших років війни, вивчаючи досвід інших країн, я зрозуміла: навіть якщо війна закінчиться найближчим часом — а цього не станеться — ця проблема залишиться з нами на роки”, — переконує Олександра Матвійчук.
На думку правозахисниці, Україні варто враховувати міжнародний досвід. Зокрема, вона згадує Хорватію, де правозахисні організації досі працюють із темою зниклих безвісти, і це через десятиліття після завершення війни.
“Чим швидше ми адаптуємо систему і зробимо її більш людяною, тим легше буде рідним, які проходять через ці складні випробування”, — зазначає голова Центру громадянських свобод.
За її словами, сьогодні родичі часто змушені самотужки проходити складний бюрократичний шлях: звертатися відразу до кількох органів державної влади, вносити інформацію в різні державні й міжнародні бази, паралельно проводити власні розслідування.
“Якщо під час таких розслідувань знаходять нові дані чи обставини, то родичі мають знову по колу повідомляти всі державні органи, щоб ті внесли зміни у бази даних. Ми розуміємо величезне навантаження і на державу. Але архітектура цієї системи потребує спрощення. Логічно говорити про створення “єдиного вікна” і ухвалення необхідних управлінських рішень. Також треба спростити систему для випадків, коли зрозуміло, що людина загинула”, — ділиться своїм баченням Матвійчук.
Те, про що говорить правозахисниця, родини описують дуже конкретно. Тетяна Пейчева, каже, що після зникнення військових рідні змушені фактично ставати фахівцями у різних сферах.
“Дуже страшно думати, скільки насправді полеглих, але їх усіх треба знайти і повернути додому. Інформації досить багато, треба шукати і збирати. Тому ми, рідні, і обʼєднуємося в громадські організації. І я Вам скажу, що такі громадські організації дуже обізнані. Ми і юристи, ми і економісти, ми і слідчі, ми і психологи. Ми все вивчаємо і всьому навчаємося згодом”, — розповідає жінка.
Від держави, додає вона, родини чекають передусім спрощення процесу ідентифікації тіл, які повертають під час обмінів: “Розуміємо, що є велике навантаження, але цьому треба приділити увагу. Для нас це дуже важливо”.
Людмила Кушка додає, що рідні продовжують шукати навіть тоді, коли знають або здогадуються про найгірше. Бо повернення — це не лише про тіло. Це про пам’ять і про право на завершення
“Ми не заспокоїмося, доки не дізнаємося, де наша близька людина — чи вона в полоні, чи де її могила. Тому ми тут. Разом легше з цим впоратися”, — каже Людмила Кушка.
Фахівці Центру громадянських свобод провели дослідження і в листопаді 2025 року презентували власне бачення того, як могла б виглядати оновлена модель. В організації не претендують на те, що виробили ідеальне рішення. Але точно впевнені, що наразі рідні часто залишаються сам на сам із цією бідою. І це потрібно змінювати.
Як зазначає Олександра Матвійчук, інколи недоліки системи компенсує людський фактор — коли окремі посадовці чи фахівці докладають надзусиль, щоб допомогти.
Національна поліція: електронна пошта r[email protected] гаряча лінія: (0894) 200-18-67 або 0-800-212-151. Гаряча лінія уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин: 1698 або 0-800-103-333. Гаряча лінія Національного інформаційного бюро: 1648 або +38-044-287-81-65 для дзвінків з-за кордону Об’єднаний центр з пошуку та звільнення полонених при СБУ: телефон: +38-067-650-83-32, +38-098-087-36-01, електронна адреса: [email protected] Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими: 0-800-300-529, +38-044-390-43-90. На сайті Кордштабу також є докладна дорожня карта для родин зниклих безвісти. Гаряча лінія Міжнародного Комітету Червоного Хреста: 0-800-300-155, також можна заповнити онлайн-звернення на сайті організації. Онлайн-форма для звернення до Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти.Важливі контакти для родин і близьких зниклих безвісти
У матеріалі Вільного Радіо ми розповідали, як визнати зниклого безвісти військового померлим. Адже іноді родичі мають докази загибелі, тоді вони можуть визнати людину померлою через суд. Це потрібно як для отримання грошової допомоги, так і для гідного вшанування пам’яті.