Пошук нового житла — один із найбільших викликів для внутрішніх переселенців в Україні, заявляють організації, що допомагають ВПО. Особливо гострим він є для літніх людей і людей з інвалідністю, адже не кожне соціальне житло має умови, щоб їх розмістити. В більшості державних шелтерів навіть для тимчасового проживання є 1-2 місця для проживання маломобільних.
Саме з такою проблемою нещодавно зіткнулася переселенка із Соледару Тетяна Кваша, коли вдруге намагалася знайти житло для своїх бабусі й дідуся. Про цей досвід жінка розповіла нашим журналістам.
Над допомогою для ВПО, зокрема пошуком місць для їхнього розселення, уже не один рік працюють волонтери. Проте система прихистків перевантажена вже тими, хто виїхав раніше, а прибувати продовжують нові люди. Тож переселенці часто змушені очікувати на житло.
Через складнощі облаштування частина людей, чиє житло вціліло, повертається назад в зону бойових дій чи в окупацію, навіть із дітьми.
Ця історія — лише один із сотень прикладів, що показує досвід, із яким стикаються переселенці в пошуках нового житла з умовами. Це не свідчить, що варіантів немає взагалі, йдеться про помешкання в хорошому стані або одразу готовому до проживання і складнощі знайти таке за помірною ціною.
До початку повномасштабного вторгнення Тетяна Кваша жила в Соледарі, де будувала власний бізнес. Проте в березні 2022 року жінка разом із родиною була змушена переїхати до Києва. На той момент у Соледарі ще залишалася її 70-річна бабуся Людмила Валеріївна. На околиці міста, у Білокам’янці, перебували інші дідусь і бабуся — 78-річний Олексій Єгорович і 75-річна Надія Василівна.
Рідні жінки залишалися у своїх домівках до травня, поки бойові дії не перейшли на територію заводу гіпсокартонних сумішей “Knauf”. Тоді в Білокам’янці вже тривали вуличні бої, від яких Олексій Єгорович і Надія Василівна переховувалися в підвалі свого багатоквартирного будинку. Згодом будівлю зруйнувала російська армія.
“Ми вмовили їх виїжджати. Наша громада займалася евакуацією, тож ми вийшли на зв’язок і змогли домовитися. Це було дуже швидко, дуже небезпечно. Бабуся навіть документи на квартиру не взяла. Бабусю, яка перебувала в Соледарі, також вивезли. Просто вона не застала таких вуличних боїв. Ми домовилися, щоб їх разом евакуювали до Дніпра. Їх везли на різних автобусах, але в один шелтер”, — розповідає Тетяна.
У прихистку рідні жінки могли залишатись від одного до трьох днів, а далі вже мали перебратися в інше житло. Поки вони приходили до тями після пережитого, інші члени родини взялися за пошуки, проте знайти нічого не вдавалося. Тоді Тетяна звернулася до рієлтора, щоб мати можливість хоча б орендувати квартиру, але і цей варіант не спрацював.
“Рієлтори не знайшли житло. Нам постійно відмовляли, але не тому, що бабусі й дідусь ВПО або люди похилого віку. Нам могли здати одну кімнатку незручну за певні гроші, але для трьох людей житла не було взагалі. На той час в Дніпрі ринок не витримував. У Києві з цим було простіше, але сюди вони не поїхали. Це був 2022 рік, і всі ще сподівалися, що через півроку ми повернемося додому”, — згадує жінка.
Дійшло до того, що батьки Тетяни сіли в машину й дорогою до Дніпра просто почали заїжджати в села області, доки їхні доньки обдзвонювали варіанти зі спеціальних сервісів для пошуку житла. Поки родина займалася цим, хтось із волонтерів підійшов до однієї з бабусь Тетяни й поділився контактом людей, які допомагають ВПО. Родині пощастило, бо в чоловіка, чий номер дали в шелтері, знайшовся вільний будинок. До цього там жив його родич, проте він виїхав, тож хату надали бабусям і дідусю Тетяни.
“Нам дуже пощастило, що ця людина дала свій будинок під оренду, але хаті 100 років. Це мазанка, у якої немає фундаменту. Тобто вона стоїть на землі. Влітку там жабки, зміючки. Але ми все одно дуже вдячні цим людям, бо вони возили їжу, продукти. Зареєстрували бабусь і дідуся на всі допомоги від ООН, «Норвезької ради» («Норвезька рада у справах біженців», — ред.). Вони досі їм дуже допомагають”, — каже Тетяна.
У будинку в селищі Кринички Дніпропетровської області рідні Тетяни Кваші жили втрьох до 23 січня 2024 року, доки через ускладнення цукрового діабету не стало Людмили Валеріївни. Попри те, що жінка хворіла, саме вона виконувала роль господарки дому, бо була молодшою й більш активною: ходила за продуктами, займалася платіжками.
“Мій дідусь сам себе обслуговує, але через вік він погано чує. Його дружина прожила з ним уже 55 років. Він тільки з нею більш активно спілкується, бо їй не треба кричати — він її по губах читає. У бабусі (Надії Василівни, — ред.) варикоз і гіпертонічна хвороба. Вона ходить із палицею і, щоб купити хліба, вимушена викликати собі з пенсії таксі. Ми розуміємо, що люди такого віку потребують близьких біля себе, тож тепер стоїть питання, що нам робити далі”, — розповідає Тетяна.
Спочатку жінка шукала рідним квартиру у Вишгороді. Зараз там живе сестра Тетяни, яка тоді б мала змогу часто навідувати бабусю й дідуся. До того ж оренда житла в місті дешевша, ніж у Києві. Але родині почали відмовляти, бо не хотіли здавати житло переселенцям похилого віку, навіть якщо договір укладали б не самі Надія Василівна й Олексій Єгорович, а їхні онучки. За квартиру, яку сім’ї погодили подивитися, власники просили 12 тисяч гривень на місяць. Для родини ця сума завелика.
“Ми самі ВПО, у сестри чоловік військовий. У неї маленька дитина, у мене дитина. І виходить, ми стаємо заручниками ситуації, бо маємо сплачувати за три квартири. Або я маю поїхати в село кудись під Київ, зняти хату й жити з бабусею і дідусем, щоб це оплачувати. Але робота у мене й чоловіка в Києві. У дитини тут садочок”, — ділиться Тетяна.
Свою ситуацію Тетяна описала на власній сторінці у фейсбуці. На її допис відгукнулася голова громадської організації “Плурітон” Катерина Арісой. Родина вхопилась за надію допомоги на цьому шляху. Почали збирати речі в Київську область і шукати перевізника (вартість називали і 19 тисяч гривень, утім вдалося знайти перевізника, що погодився за 9 тисяч).
Та виникло непорозуміння: родина вважала, що зможе зупинитись в “містечку Хансена” в Колонщині. Втім зʼясувалось, що бабусю й дідуся Тетяни прийняли в шелтер під Києвом, де переселенці можуть жити місяць, а потім вони або мають з’їхати в інше місце, або їх відправлять закордон. У такому варіанті родина сенсу не бачить, бо тоді за місяць проблема пошуку житла стане актуальною знову.
Волонтери самі написали заявку до “Хансена”. У містечку відповіли, що поки вільних місць у них немає, проте там матимуть на увазі родину Тетяни, якщо раптом місця з’являться. Загалом у Київській області волонтери “Плурітону” допомогли обдзвонити понад 40 варіантів житла для Надії Василівни й Олексія Єгоровича.
“Деякі варіанти, які ми знайшли, просто не підійшли для родини. Якщо люди мають якісь проблеми зі здоров’ям, маломобільні, їм потрібно, щоб це була місцевість, де можна оперативно отримати медичну допомогу. Дійсно, зараз із цим серйозні проблеми. Геліатричні пансіонати переповнені, інституційні заклади переповнені. Немає або місць, або умов. Це глобальна проблема, і вона стосується не лише Київської області”, — коментує ситуацію голова “Плурітону” Катерина Арісой.
На момент виходу публікації родина Тетяни Кваші вирішила відкласти пошук житла. В останньому із запропонованих прихистків були місця, але душові й туалети там призначені для загального користування. До цього був іще один варіант із модульними будинками, але в кімнатах там стоять двоярусні ліжка, якими Надія Василівна й Олексій Єгорович просто не зможуть користуватися через проблеми зі здоров’ям.
“Я говорила з бабусею, і вона не хоче переїжджати в умови, які пропонують. Насильно я її не можу змусити, бо розумію, що у 80 років і через стан здоровʼя вона хоче базові умови у власній кімнаті. Ми вирішили дати їй час заспокоїтися, оговтатися від стресу і як потеплішає — знову шукати самостійно приватне житло. Можливо, до того часу щось зміниться”, — пояснює рішення Тетяна Кваша.
Раніше наші журналісти дослідили умови, які переселенцям пропонують у місцях тимчасового поселення в Одесі. Попри те, що нині розформоване Міністерство реінтеграції стверджувало про можливість проживання в деяких із них людей з інвалідністю, навіть у призначених для цього прихистках приймають таких переселенців не завжди.