Дніпрянин Сергій Ковтюх захищав Україну з 25 лютого. Він кулеметник 25-ї окремої повітрянодесантної бригади, боронив позиції ЗСУ на Донеччині. Востаннє військовослужбовець виходив на зв’язок із рідними більш ніж 7 місяців тому. Росіяни у своїх телеграм каналах публікують фото Сергія, однак й досі Червоний Хрест не підтверджує, що він живий та перебуває у полоні.
Історію Сергія Ковтюха Вільному радіо розповіла його рідна сестра, Анастасія. Далі її пряма мова.
— Сергій не готувався до повномасштабної війни. Він не вірив, що буде вторгнення. Навіть за кілька днів до цього, коли все було майже ясно. Папа, мама, всі думали, що це станеться. А брат вважав, що це все фігня та втішав нас, що не треба переживати. Хоча й одразу попередив: у разі чого я піду воювати
Так і сталося. Сергій служив 2 роки тому, тож має військове звання. Ще 23 лютого йому зателефонували та покликали на збори. Наступного дня він сходив до військкомату, пройшов медкомісію. І 25 лютого ми його провели на війну.
Питання в нього не стояло. Мама плакала, мама вмовляла його залишитися вдома. Але він завжди такий був — безстрашний і самовпевнений. Сказав: ні, я йду і крапка. І при цьому, навіть коли ми його проводжали, ми йому кажемо: Серьожа, візьми хоча б щось поїсти із собою. А йому нічого не треба, він не переживав за себе. Найбільше він хотів, аби закінчилася скоріше війна. Взагалі він спортсмен, підтягнутий завжди був, усюди їздив на велосипеді. Мав гарну фізичну форму, може ще й тому був дуже впевнений у власних силах.
Як ми провели Сергія, він відправився у Донецьку область. Десь був на позиціях, в окопах. Але він нам нічого не говорив, окрім бригади ми нічого не знали. Знаю, що й не можна було, та й він беріг наші нерви. Він нам розповідав про гарні світанки та заходи сонця на Донеччині, надсилав фото з котиками та собачками, які прибилися до них на позиції та казав, що все добре. Це я пізніше вже від його товаришів дізналася, як там насправді було.
28 березня о 6-й ранку він написав мені, що все добре і він чергує. І більше не відповідав. Але в них зв’язок рідко буває, тож ми одразу й не подумали, що могло трапитись щось погане. Тижні три чекали, поки Сергій вийде на зв’язок. А потім нам із військкомату прийшла довідка, що він із 29 березня вважається безвісти зниклим.
Ми зайшли в його гугл-акаунт на телефоні, знайшли номери товаришів — кілька людей, з якими він спілкувався найбільше. Один із них сказав мені, що був бій 28 березня, тоді, коли він нам писав востаннє. І він начебто не вийшов із бою та вважається загиблим. Хоча інший товариш по службі каже, що Сергій вижив у тому бою.
Вже в червні ми знайшли фотографію дуже схожого на брата хлопця. Це телеграм-канал російський, де публікують українців. Ми довго дуже ті страшні канали гортали, всі родичі зниклих військових так роблять. Світлину, на якій ймовірно був Сергій, виклали 30 квітня. Насправді там багато сумнівів — довга борода, шрам на носі, якого раніше не було. Але ж це могло з’явитися й пізніше. Хоча всій нашій сім’ї той хлопець ну дуже схожий на Сергія. Я відправила те фото в частину, там сказали що збіг на 95%. І потім від них прийшла довідка, що Сергій тепер числиться не зниклим, а полоненим. А в липні мені ще й повідомлення у вайбері прийшло. Там було написано: вам привіт від Сергія, живий, здоровий. Ніхто нічого не вимагав, просто написали і все. Сергій завжди так і казав: живий, здоровий, все гаразд. Ми подивилися, номер російський, зареєстрований в Луганській області. Більше нічого з того номеру нам не писали, одразу цей контакт зник з усіх месенджерів.
Ми зверталися усюди. Наскільки я знаю, аби його обміняли Червоний Хрест має підтвердити, що Сергій дійсно у полоні. А вони це не підтверджують, мовляв та сторона не дає інформацію. Там дивно все відбувається, бо навіть хлопців, які були на “Азовсталі”, і всі точно знають, бачили на відео, що вони вийшли й потрапили в полон — полон деяких з них Червоний Хрест також не підтвердив.
В нас є знайома, вона має доступ до інформації. Вона нам, неофіційно звісно, сказала що Сергій вже був в списках на обмін, вона бачила ці папери.
Ми дуже чекаємо Сергія вдома. Я вважаю, що потрібен розголос. Впевнена, чим більше людей дізнається про Сергія Ковтюха, тим скоріше його обміняють.
Ми створили петицію — до президента Володимира Зеленського, президента Туреччини Рейджепа Ердогана та Американського Червоного Хреста. Це все, що я можу зробити для свого брата.
Підписати петицію можна за цим посиланням.
Читайте також: