Щодня українці вшановують хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — захисник з Дніпропетровщини Данило Терещенко, який стояв на захисті України з 18 років. Життя чоловіка обірвалося під час повномасштабного вторгнення.
З дружиною Данила Валерією наші журналісти зв’язалися через соцмережі. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих.
Данило Терещенко народився 16 жовтня 1997 року у Павлограді на Дніпропетровщині. У 18 років розпочав строкову службу, згодом підписав контракт. У січні 2022-го хлопець завершив службу й вирішив повертатись до цивільного життя — пішов працювати до шахти. Та за місяць розпочалося повномасштабне вторгнення, тож Данило знов долучився до війська, ставши до лав 108-ї бригади тероборони. Був командиром відділення підвозу боєприпасів у мінометній батареї.
Валерія згадує Данила добрим, щирим, сміливим. Пара побралася у 2024 році, коли чоловік вже захищав Україну під час відкритої війни.
“Ми познайомились у 2020 році у компанії друзів, спілкувалися, потім були у цивільному шлюбі. Коли почалось повномасштабне вторгнення, перша моя думка була про нього. Я тоді спитала: “Ти ж не підеш?” “Піду, звісно”, — відповів. Одружились, коли в Данила була можливість приїхати з фронту”, — розповідає дружина.
Данило любив проводити час з коханою та друзями, а у вільний час дивився футбол. Валерія згадує їхні зустрічі, коли Данило був у війську:
“Для військових це зовсім інше життя. Він приїжджає додому просто побути вдома. Я йому кажу: давай поїдемо колись на природу, в ліс. А він мені каже: ну ти що, який ліс, я й так у лісі постійно. Я знайомих просила не розпитувати про війну, коли він приїжджав, хотіла, щоб відпочив”.
7 травня 2024 року рано вранці батьку Валерії подзвонив побратим Данила і повідомив, що його зять поранений. Захисник потрапив під обстріл поблизу Залізничного Пологівського району Запорізької області.
“Мене батьки, напевно, години дві не будили, боялися. А потім приходить моя мама, будить мене, я не розумію, чого о пів на сьому ранку, навіщо так рано будити? Я питаю, що сталося. І бачу, у мами на очах сльози. Вона каже, Даня дуже ранений сильно. Ми поїхали до лікарні у Запоріжжя.
По дорозі знову зателефонував побратим і сказав, що у Дані була клінічна смерть, але його реанімували. Потім вже в лікарні ще раз, а на третій він вже не витримав. Серце зупинилось о 13:30. У нього було кілька поранень, одне з них дуже важке в області головного мозку. І спочатку лікарі оперували інше, бо для операції на мозку він був дуже слабкий”, — ледь стримуючи сльози розповідає дружина.
Валерія згадує, що Данило не боявся смерті.
“Знаєте, коли вже в лікарні лікар ще раз сказав, що чоловік тяжко поранений, в мене була перша думка, що, можливо, його спишуть. Ми виходимо, впораємось разом, хай навіть буде без рук, без ніг. Не було такої думки, що він може піти. Він завжди казав: “Я фартовий, все буде добре зі мною. Ми зі смертю ходимо обійнявшись”. А потім пояснював ці слова, що смерть його не лякає, що все буде добре, але якщо воно так станеться, то воно станеться”, — розповідає дівчина.
Вона створила петицію, аби Данилу надали звання Героя України.
“Я маю зберігати його пам’ять, принаймні доки житиму. На жаль, він не залишив свою кров, ми не встигли народити діток. В нього був такий незламний дух. Це така людина смілива, відважна, хоробра. Він краще віддав би своє життя, ніж би хтось інший помер. Він часто казав, що він не герой. Але насправді був таким і залишається. У нас дуже багато таких хлопців і дівчат. Але чомусь родичам доводиться робити петиції і збирати тисячі голосів. Я вважаю, що давати героїв мають без цих петицій залежно від того, що людина зробила, як себе проявила”, — каже Валерія.
Данилу Терещенку було 26 років. У нього залишились дружина, батьки та бабуся.
Світла пам’ять полеглому захисникові.