Підтримайте Вільне Радіо
Стабілізаційний пункт — перше місце, де поранений отримує медичну допомогу. Потрапити туди він має якнайшвидше, тому “стаби” чи “стабіки” — так їх називають військові — розгортають недалеко від фронту. Їхнє розташування не розголошують задля безпеки медиків. Журналісти Вільного Радіо побували на стабілізаційному пункті на Донеччині. З якими пораненнями медики найчастіше мають справу, що їх мотивує, а що дається найважче — у нашому матеріалі.
Під ногами хрустить скло. Кілька метрів від машини до входу в стабілізаційний пункт треба бігти — залишатися просто неба небезпечно. Зустрічає санінструкторка 109-ї окремої бригади ТРО Марина на псевдо Пані Руда. Криворіжанка, медикиня з досвідом роботи в реанімації, мати двох дочок і дружина військового, вона також не змогла сидіти вдома, знаючи, що її вміння і руки потрібні воїнам.
“Одній доні 12 років, другій — 19. Я їм постійно кажу, що треба бути сильними”, — каже Марина.
Серце стабілізаційного пункту — протишокова. Саме тут бійцям надають першу медичну допомогу. За потреби переливають кров, роблять УЗД, якщо є підозра на пошкодження внутрішніх органів. Зараз ліжка порожні, але застелені термоковдрами та одноразовими пелюшками. Ліки, перев’язувальні матеріали, апаратура — усе розставлене так, щоб будь-якої секунди бути під рукою. Робота у медиків може з’явитись і вдень, і вночі. Це один зі стабпунктів, куди привозять поранених з Торецького напрямку.
“Найбільше поранень від скидів з дронів. Це руки, ноги, плечі, голова — все, що не захищає бронежилет. Звісно, на стан пораненого впливає і час від отримання поранення до евакуації. Буває, що людину і добу не можуть забрати. А буває, що їхали на позицію, і їх дрон зачепив. От сьогодні такі хлопці були: їхали тільки на позицію, а їхню машину вже розбили. Ну і привезли до нас одразу. Менше ніж година — вони вже тут були”, — каже Андрій, лікар-анестезіолог 44-ї окремої механізованої бригади.
Він із Рівного, працював у перинатальному центрі. Посміхається: раніше, мовляв, допомогав з’явитись на світ маленькому життю, а зараз рятує дорослих. Хоча такий досвід теж мав — у районній лікарні.
“На нашому етапі медична допомога на високому рівні. Якщо чесно, я навіть не очікував. Дуже багато гідних медиків. Багато для себе дізнався нового, ти ж і вчишся одночасно, бо це бойові травми, це зовсім інший підхід. Це об’єднаний стабілізаційний пункт, тут люди з різних бригад, але ми працюємо як одна команда”.
Стабілізаційний пункт розташований під землею — так безпечніше. Під час чергування медики майже ніколи не виходять на вулицю та не бачать сонця, каже санітарний інструктор 44-ї окремої механізованої бригади Антон на псевдо Каспер. Іноді це буває важко.
“Я людина доволі свободолюбива, я люблю іноді банально піти взяти каву і посидіти, подивитись, як інші люди ходять, як йде життя, що відбувається. Вчора чи позавчора ввечері вийшов покурити. Тільки встиг запалити цигарку — гепнуло так добряче поряд, що аж стіни хитнулись. Хоча я навіть на вулицю не виходив, навіть не показувався. Постійно луплять десь поряд. Тому реально треба максимально обережно працювати”, — пояснює хлопець.
Потрапити працювати саме на стабілізаційний пункт — була його ціль. Майже десять років Каспер віддав екстреній медицині. Тому знав, що тут його вміння будуть у пригоді. Каже, бачив багато різних травм, тому і тут залишається спокійним в різних ситуаціях.
“Для мене найтяжче — коли привозять “важких” поранених з масивними, особливо внутрішніми кровотечами, які вкрай важко контролювати, на відміну від кровотечі кінцівок. З ними дуже багато треба працювати, доки стабілізуєш. У першу чергу треба поставити катетер, щоб можна було переливати кров, рідину, тобто компенсувати оцю масивну кровотечу. А далі вже дивимось за станом: якщо низький тиск, то підвищуємо тиск, знеболюємо, якщо кровотеча не спиняється, то [застосовуємо] коагулянти. Все згідно з протоколами”.
Коли пораненого стабілізували, медики везуть його до госпіталю. Це вже другий рівень надання допомоги. Дорога туди також небезпечна — окремі ділянки постійно під обстрілами, в небі багато російських дронів, у тому числі й на оптоволокні. Кадри цієї дороги, повз зруйновані будинки, Марина зберегла у своєму телефоні на пам’ять.
“Зазвичай евакуація “важкого” пацієнта проходить у супроводі лікаря-анестезіолога і фельдшера або санінструктора. Їдемо дуже швидко — до 160, мабуть, кілометрів на годину. Деякі машини підрізають або не поступаються дорогою. Втриматись на ногах важко. Іноді відчуваєш себе корком від пляшки шампанського, який ось-ось кудись полетить. Тримаємось, фіксуємо з лікарем один одного. Але краще одразу ставати на коліна. Як би смішно не звучало, але навчилася і на сидінні фіксуватися сідницями під час надання допомоги”, — розповідає Марина.
Зі стабілізаційного пункту їдемо тією ж дорогою, яку показувала Пані Руда. Знімати її та публікувати знімки заборонено — це може видати розташування медиків. Охороняти Марину та її команду залишається в’язаний котик Микита — подарунок від побратимів.
Раніше ми розповідали, як працює стабілізаційний пункт 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади, куди привозять поранених бійців з Бахмутського напрямку.