Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаємо 29-річного Олега Мацана, сапера з Харкова. Він і четверо його побратимів загинули від удару російського дрона, коли перевозили вибухівку.
Історію Олега Вільному Радіо розповіла його дружина Ольга.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про дорогу вам людину. Це безкоштовно.
Олег Мацан народився 22 серпня 1995 року в селищі Андріївка на Харківщині. В родині тоді вже підростав дворічний брат, який і був його найкращим другом.
Після закінчення школи Олег вирішив піти стопами своєї мами, яка працювала лікаркою, та вступив у медичне училище в Куп’янську.
Там хлопець і зустрів Ольгу, яка стала його обраницею.
“Ми навчилися з ним в одній групі. І так навіть вийшло, нас посадили з ним за одну парту. Ну і якось так спочатку дружили-дружили. А через два роки придивились одне до одного, і почали завязуватись відносини. Він мені подобався своїм позитивом, спортивністю. Я дивилася на уроках фізкультури: він і підтягується, і це робить, і те робить. Сходився з людьми просто на ура. Викладачі, особливо жінки, від нього взагалі мліли. Варто було йому тільки усміхнутися і все: «Молодець, Олежа, сідай»”, — ділиться Ольга.
На початку стосунків ініціативу здебільшого проявляла саме вона.
“Я брала його більше такою жіночою хитрістю. Він відпрошувався з останніх пар у п’ятницю, щоб поїхати додому, а я їздила нічним потягом. На 4 курсі я вже знімала квартиру і почала його підбивати, щоб не відпрошувався, а зі мною їхав вночі. Готувала щось смачненьке, ми дивилися фільми, поки чекали на потяг. В сусідки в пятницю вже нічого було їсти, а в мене завжди було щось смачне, бо ж Олежка прийде. Далі ми все більше спілкувалися, і під кінець навчання вже не уявляли себе один без одного”, — згадує Ольга.
У 2014 році Олег закінчив навчання, і вони з Ольгою роз’їхалися, кожен до себе додому. Та дуже скоро зрозуміли, що мають жити разом, аби зберегти стосунки. Олег на той момент працював у Харкові разом зі старшим братом. Туди до нього приїхала й кохана.
“Ми з Олежею починали з самих низів, ми всього досягали разом. Спершу жили в гуртожитку, в убитій кімнаті. Потім трохи назбирали грошей і з’їхали на орендовану квартиру. Спершу знімали її з сусідкою, а згодом вже почали жити окремо. За цей час разом ми пройшли всі етапи та змогли придбати квартиру, автівку. Все самі і власними силами”, — розповідає Ольга.
У 2018 році Олег зробив пропозицію Ользі, і вже за пів року вони одружилися.
“Ми жили щасливо без штампу в паспорті, ніколи одруження не було метою. А коли вирішили побратися — зробило свято, де зібрали всіх наших рідних. Це було найкраще свято для нас. Я зараз часто дивлюся фото і відео з того свята, і так тепло від тих спогадів”, — ділиться Ольга.
Того ж року чоловік пішов на строкову службу в армію. Там він добре себе зарекомендував, і йому запропонували укласти контракт. Він часто їздив до навчальних центрів та в зону проведення ООС. Чоловік обрав собі саперну спеціальність, і вже з 2019-го працював на Луганському напрямку. А незадовго до відкритого вторгнення його перевели ближче до дому.
У 2021 році в пари народився син, але вже невдовзі плани на спокійне життя зруйнувала велика війна. Її родина зустріла в Харкові.
“Я дуже добре пам’ятаю 23 лютого 2022 року. Було так сонячно. Під вечір Олег зателефонував і сказав, що не приїде додому. А вже зранку 24-го саме він мені повідомив, що почалось повномасштабне вторгнення. 24 лютого ми прокинулися від того, що тремтіли вікна. Я йому дзвоню, а він каже: «Олю, це війна». У Харкові творилося неймовірне. Тижнями не було зв’язку, приходило одне СМС: «Все добре, я живий»”, — пригадує дружина Олега.
У 2022 році чоловік розміновував пшеничне поле й підірвався на міні. Лікарі витягнули з його тіла 19 уламків. Далі було вісім місяців реабілітації та відновлення.
“Під час реабілітації він ніколи не скаржився, завжди повторював, що обов’язково відновиться, бо ж треба з сином ще м’яч поганяти”, — ділиться Ольга.
Одужавши, захисник знову став у стрій, аби боронити Харківський, Запорізький та Покровський напрямки.
У квітні 2024 року в пари народилася донечка. Олега відпустили додому, і він зміг бути на пологах.
“Якщо син — копія чоловіка, то донька — моя. Олег душі не чаяв у дітях. Попри те, що все наше життя було в телефоні, він знав про дітей все: що вони їдять, що люблять, у що одягаються. Завжди казав, що після війни хоче просто набутися з дітьми. Грати з ними, дбати про них та бути гарним батьком”, — зі сльозами на очах розповідає Ольга.
Ще однією мрією чоловіка, якій не судилося здійснитися, було відкриття власного СТО. За словами дружини, Олег дуже добре розумівся на автівках і в мирному житті хотів займатися саме таким бізнесом.
У 2024 році підрозділ Олега перекинули на Донеччину, в Покровський район.
Ольга згадує: її чоловік завжди йшов попереду, перевіряючи маршрут для своїх.
“Я питала: «Чому ти їдеш сам, ти ж можеш не йти». А він: «Як я хлопцям поясню, куди йти? Поки сам не перевірю — нікого не пущу». Він не міг пустити хлопців наосліп, в цьому був весь Олег”, — каже дружина.
Кожного разу, виїжджаючи на позиції, захисник писав дружині. А після завдання відписував, що повернувся живим.
Так було і 6 лютого 2025 року. О 5-й ранку Ольга отримала повідомлення від чоловіка про те, що він виїжджає на позиції. Але звістки про повернення так і не отримала.
“Я того дня мала візит до стоматолога з дитиною. Коли повернулася додому, мене вже чекала родина Олега, які мені повідомили, що його більше нема. В мене просто земля пішла з-під ніг, я не знала, як далі жити без нього”, — розповідає Ольга.
Загинув чоловік від влучання російського дрона по автівці, в якій він їхав з чотирма побратимами. Вони везли чимало вибухівки, яка здетонувала від удару. Врятуватися нікому не вдалося. Трагедія сталася поблизу Удачного на Донеччині.
Олега і ще одного військового вдалося ідентифікувати, оскільки вони сиділи спереду. А тих, хто сидів на задньому сидінні, досі вважають зниклими безвісти.
У чоловіка залишилась дружина, син, донька, батьки та брат.
Рідні ініціювали петицію до президента з проханням надати Олегу Мацану звання Героя України. Підписати її можна за посиланням.
Світла пам’ять захиснику!