Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Олексій Остапенко боронив державу від окупантів з 2014 року. За час служби він побував на різних напрямках та отримував державні відзнаки. З коханою він виховував сина та мріяв про власний будинок. Захисник загинув під Торецьком.
Про життєвий шлях Олексія Остапенка Вільному радіо розповіла його дружина Яна Остапенко.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Олексій Остапенко народився у Харкові 13 листопада 1992 року. Спочатку у 2007 році закінчив гімназію №34, а потім навчався в електромеханічному технікумі транспортного будівництва на спеціальність техніка-електрика.
У 2011-2012 роках відслужив строкову службу. А з 11 серпня 2014 року служив в АТО. Тоді він був у лавах 42 окремого мотопіхотного батальйону територіальної оборони та боронив від окупантів Донецьку та Луганську області. Військовий служив водієм-механіком евакуаційного відділення.
Пізніше чоловік зустрів кохану дівчину.
“Одружився у вересні 2015 року. У 2018 році народився син Марк. В цивільному житті він працював на залізничній дорозі, потім виготовляв та встановлював бетонні забори. Також займався оптовою торгівлею та мав бригаду з ремонту у новобудовах”, — говорить Яна.
З 2016 по 2018 роки служив прикордонником у Харківських прикордонних військах швидкого реагування.
“Головним його хобі була рибалка. Він туди рідко виривався, але постійно планував. Обожнював сина і відпочинок з ним — Марку 6 років, він був його душею. Мріяв про приватний будинок, жартував, що там можна ходити по двору в нижній білизні і ще мріяв про велику собаку. У 2023 році він привіз алабая з Донбасу. Ще дуже обожнював авто і мріяв про позашляховик, у 2024 році здійснив мрію і купив Mitsubishi Outlander”, — ділиться Яна Остапенко.
13 червня 2022 року, після початку повномасштабного вторгнення, Олексія мобілізували. Після військового вишколу він став служити головним сержантом інженерно-саперної розвідки 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади ЗСУ.
“Про службу під час повномасштабної війни я знала все: де знаходиться, що робить і коли йде на задачу. Ми зідзвонювались по 4 рази на день. Кожну задачу “я ходила з ним”. Він був сапером і працювали ночами, а я не спала, сиділа з телефоном і чекала дзвінка зі словами: “Я на базі, в мене ++”, — ділиться співрозмовниця.
За понад два роки повномасштабної війни військового двічі відпустили у відпустки по 15 днів. Цей час чоловік проводив з дружиною. Вони подорожували та відпочивали у Карпатах.
“Раз на місяць або два, як виходило йому по дозволу від командира, я до нього приїздила. Частіше всього це був Словʼянськ. Залишаючись разом, навіть в Словʼянську, я просто милувалась ним, обіймала постійно, цілувала, мені його було завжди мало. На початку 2023 року я здала на права і почала сама до нього їздити. Бачила як живуть хлопці і їх заморені очі. Це біль”, — говорить вдова.
У захисника бували поранення — всього 6 за час відкритого вторгнення. Це були осколкові поранення (у пах, підборіддя) та контузії. Час від часу чоловік проходив лікування та повертався у бригаду.
“В нього було зміщення хребтів в спинному відділі та проблеми зі шлунком. Це сталося через те, що він був сапером та носив міни на собі. Також іноді на собі виносив хлопців поранених. Так і сталося зміщення хребтів через які він постійно жалівся на біль”, — додає Яна Остапенко.
За час відкритої війни з Росією захисник був на сході, служив на різних напрямках:
“Він був командиром підрозділу, його поважали, йому довіряли, за ним йшли. Він не був з-поміж відказників і мені завжди було страшно за нього, бо знала що командир буде йти першим і брати все на себе. Так я жила 2 роки. Складнощі у бригади були тому що вони були завжди на нулі, і їх ні разу не виводили у тил”, — говорить Яна.
За час служби у лавах ЗСУ військового неодноразово відзначали різними нагородами:
“Був цінним воїном для бригади, надійним побратимом, навчав, вів за собою. На нього міг покластись командир, ніколи не підводив, виконував найскладніші задачі. Не дивлячись на наслідки отриманих контузій і зміщення хребтів в спинному відділі, продовжував виконувати свої задачі у складі підрозділу”, — переказує розповіді побратимів дружина.
3 серпня 2024 року Олексій Остапенко загинув у Північному під Торецьком.
“2 серпня він попередив, що йде на задачу в Торецьк, але це задача була не його, а відказників. Я одразу почала хвилюватися, бо до 9-ї ранку 3 серпня він мав вийти на зв’язок, а було тихо і я розуміла що все йде не так. Об 11 ранку мені повідомили про його поранення у ногу та евакуацію, а о 15:00, що він не вижив від отриманих травм. Як з’ясувалось, евакуацію обстріляли зі скидів і він дістав осколкове у печінку. Без медичного обладнання врятувати не вдалося. В той момент мені вирвали серце. Найнікчемніші забрали найкращого”, — обурюється вдова.
Побратими через вогонь російської армії не могли забрати тіло півтори доби.
“Командир пообіцяв привезти мені його за будь-яку ціну. Я чекала кожну хвилину, стискаючи в руках мокрий від сліз телефон. 4 серпня о 21:00 хлопці відписались що витягли тіло”, — говорить дружина.
Поховали захисника 8 серпня 2024 року на Алеї Слави харківського кладовища.
“Він був найкращим з людей — дуже сильним, безстрашним, сміливим, справжнім чоловіком. Він був нашою стіною від всього злого, я знала що нас ніхто не скривдить поки він поряд”, — додає вдова.
Захиснику був 31 рік. У нього залишилась дружина, син та мати з батьком.
“Він постійно казав: “Я фартовий, мене Боженька оберігає” і “Сапер, помиляється 2 рази, при виборі професії і коли береться розміновувати не свою роботу”. Його дуже змінив Торецьк! Він знайшов 2-х дітей у підвалі будівлі, намагався вивести їх, а ка*апи обстрілювали дорогу. Йому вдалося їх вивезти, але він довго не міг повірити: “як можна було стріляти, коли виводять дітей”. Це його зламало тоді. Кохатиму вічно, сумуватиму до кінця життя, пишатимусь до останнього подиху”, — ділиться Яна Остапенко.
Родина прагне, аби Олексію Остапенку надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.