Підтримайте Вільне Радіо
Чоловік, двоє дітей, вагітність третьою, стабільна робота та власна квартира — усе це в одну мить змінилося на хаотичну втечу й боротьбу за виживання. Донеччанці Степаниді Боряк разом із родиною довелося двічі рятуватися від “руського міра”. Уперше вони залишили окупований Донецьк і переїхали до Краматорська у 2016-му. А вже через шість років довелося покинути налагоджений побут і вирушити на захід України. Про життя “з чистого аркуша” та труднощі, з якими вона стикнулась, Степанида розповіла журналістам Вільного Радіо.
Степанида народилася в Донецьку — там пройшли її дитинство та юність. Вийшла заміж, народила двох дітей. Працювала в будівельному магазині, чоловік також мав стабільну роботу. Жили у власній квартирі.
“Ми мали все, що потрібно для хорошого життя. Просто живи й насолоджуйся. Але… У 2014 році наше життя різко змінилося. В нього увірвався “руський мір”. І якраз тоді я дізналася, що вагітна третьою дитиною”, — згадує Степанида.
Ця вагітність була несподіваною й, зізнається жінка, зовсім невчасною. Вона навіть звернулася до лікарні з наміром її перервати.
“Я дізналася, що вагітна, коли вже почалася війна. У нас було двоє дітей, і в той час було страшно народжувати третю. Чоловік брався за будь-яку роботу, але грошей не вистачало навіть на їжу, бо росіяни й ці ДНРівці нічого не платили. Ніхто не допомагав. Ми їли, що мали. А постійні вибухи не додавали бажання розширювати сім’ю”, — розповідає Боряк.
Дітей на певний час довелось відправити до родичів у Лиман. Але жити окремо було важко всім, і родина знову возз’єдналась у Донецьку.
“Коли я пішла до лікаря на аборт, розплакалася й сказала, що хочу народжувати, але боюся. А він хитро так запропонував: “А давайте спершу на УЗД”. Я побачила цю дитинку на моніторі — і передумала. Я так сильно її полюбила ще тоді”, — пригадує Степанида.
Чоловік зрадів рішенню дружини. Родина почала готуватись до поповнення. Крім дітей у них уже були кіт і собака. А невдовзі з’явився ще один “член родини”.
“У 2014-му, коли люди масово виїжджали, тварин просто залишали. Ми з дочкою їхали взимку переповненим автобусом. Донька показує на собаку. Звідки вона там взялась — не знаю. Ми вирішили її забрати, бодай погодувати. Але коли наш тато побачив, сказав: “Її вже один раз зрадили, ми не можемо зрадити вдруге”. Так Муля залишилася з нами”, — усміхається жінка.
Четверту вагітність Степанида з чоловіком уже не обговорювали — твердо вирішили народжувати. Але ще впевненіше — виїжджати з Донецька. Жити під окупацією з чотирма дітьми вони не хотіли.
Квартиру в Донецьку продали за безцінь. У день переїзду до Краматорська в жінки почались перейми — і народився син Данило.
“Нам терміново потрібен був власний дім, бо ми вже були з чотирма дітьми, двома собаками та котом”, — каже жінка.
Знайшли будинок у розстрочку, швидко вирішили купувати.
“Як нам потім сказала рієлторка, ми були першими претендентами. Мабуть, доля так склалася”, — додає вона.
Приватний будинок із пічним опаленням став викликом — Степанида раніше жила лише у квартирі. Але скаржитися не було часу: чоловік поїхав у Дніпро на заробітки, а вона залишилась з усім побутом на плечах.
“Після декрету я влаштувалась озеленювачкою. Було важко, звісно. Але згадую ці часи — і розумію: це були випробування, які можна пройти. Це було ще не найстрашніше”, — ділиться вона.
24 лютого 2022 року родина знову прокинулась у війні.
“Я не злякалася. Ми вже звикли до обстрілів. Найстрашніше — це тиша. Вона лякала більше, ніж вибухи”, — зізнається Степанида.
Але тепер вони вирішили не чекати. Та знову наштовхнулися на відмови через велику родину та тварин.
“Куди б ми не дзвонили — нам казали ні. Багато дітей, тварини, обстріли. Вас нереально забрати”, — розповідає жінка.
Степанида взяла дітей та одну собаку і сіла на евакуаційний потяг. Їхала в нікуди — тільки щоб якомога далі від війни.
“Чому Ужгород? Я досі сміюся. Мій чоловік у дитинстві був у Карпатах, постійно хвалився. Я теж хотіла туди, але все не виходило. А тут — табличка на поїзді: “Ужгород”. Я подумала: мабуть, доля”, — усміхається вона.
У місті їх прихистили в Центрі “Я допоможу”. Волонтерка Таня дізналась, що приїжджає велика родина з собакою — і звільнила для них кімнату.
“Я дуже їй вдячна. Завдяки їй ми перші дні в Ужгороді не були на вулиці”, — каже Степанида.
Пізніше чоловік прилаштував одну собаку в Дніпрі, а з іншою й котом доїхав до Ужгорода. Родина знову зібралась разом.
“Тут тісно, але затишно. Бо всі свої. А більше нічого й не треба”, — з усмішкою додає вона.
Степанида вже понад три роки працює на місцевому підприємстві. Старша донька закінчила відділення журналістики в харківському виші, син теж обрав цю спеціальність. Двоє молодших дітей — школярі. Чоловік Роман нині служить у ЗСУ.
Життя в Ужгороді стабілізувалось, але остаточним “домом” місто не стало.
“У Краматорськ навряд чи повернемося. Завод уже працює в Перечині, будинок, можливо, зруйнований. Але я дуже хочу в Харків. Після перемоги поїдемо туди. Починати все з нуля — ми вже вміємо”, — каже Степанида.