Підтримайте Вільне Радіо
Увечері 16 липня 2025 року війська РФ атакували центр Добропілля керованою авіабомбою вагою 500 кілограм. Того дня в місті загинули четверо людей, а ще 27 (зокрема 29-річна Ольга Долга) дістали поранення. Дівчина втратила праву ногу. Та чотири місяці потому Ольга продовжує жити, готується до протезування й підтримує своїм прикладом інших.
Про свій шлях відновлення дівчина розповіла нашим журналістам.
Ольга Долга народилася і виросла в Добропіллі. Там у 2023 році відкрила на базарі в мікрорайоні Сонячний власний магазин жіночого одягу — для дівчини він був і роботою, і захопленням одночасно. Ольга працювала там щодня, хіба що за винятком 1 січня й Великодня, любила спілкуватися з постійними клієнтками. Та в липні 2025 року дівчина вирішила змінити життя й залишити місто, бо ночами там все частіше лунали вибухи.
“Я вже збирала речі. І вдома, і на роботі в мене стояли спаковані ящики й коробки. Думала, що відпрацюю до кінця тижня й переїду в Київ — у мене там рідна сестра живе. Тобто це вже було заплановано, але я трохи не встигла…” — розповідає Ольга про плани напередодні трагедії.
Спершу четвер 16 липня складався для дівчини як зазвичай. Удень вона відпрацювала зміну у власному магазині, поговорила з сестрою про оренду квартири в Києві, щоб та їй щось підшукала, а потім пішла на педикюр. Додому Ольга поверталася повсякденним маршрутом повз свій магазин, але все змінилося, коли раптом через дорогу влучила російська авіабомба.
“Я йшла й балакала з мамою телефоном, а тоді почула над головою дуже гучний звук. Подумала, що це літак низько летить, а потім мене накрило тінню. Далі був вибух і густий дим. Я не впала, а просто лягла на землю, бо колись чула, що саме так треба робити. Закрила руками вуха, у них почало дзвеніти. А потім я відчула дивне тепло в ногах”, — каже дівчина.
Уже тоді Ольга зрозуміла, що щось не так. Вона підняла голову, аби оглянути ноги, і побачила: правої від коліна повністю не було, а з лівої частково вирвало м’язи. Дівчина не могла повірити, що це сталося з нею. Через густий дим Ольга не бачила ні загиблих, ні інших поранених. Вона плакала й кричала в пошуках допомоги, але ніхто не підходив.
Ольга не знає, скільки пролежала на асфальті, перш ніж до неї підбігли військові медики. Саме вони надали їй першу допомогу: наклали турнікет і відвезли в місцеву лікарню. Дівчина пам’ятає, як уже там у неї питали ім’я й рік народження. Поки лікарі не повезли Ольгу на операцію, увесь час вона залишалася при свідомості. А далі були анестезія й забуття.
Коли дівчина прокинулася, її відвезли в палату. Там на неї вже чекали рідні й хлопець, із яким вона провела в стосунках дев’ять років. Ольга згадує, як просила коханого її кинути. Зізнається, що думки про розрив були першими, які з’явилися в неї після втрати ноги, але хлопець відмовився. Близькі намагалися підтримати дівчину, та стримати сльози було несила.
“Я довго плакала. Не знала, як взагалі тепер буду жити. Раніше я вже бачила хлопців на протезах, але дівчат ніколи. Для мене це було дуже важко сприйняти. Близькі підтримували, але я плакала, хлопець плакав. Тоді всі плакали”, — згадує Ольга емоційний стан після операції.
Наступного дня дівчину перевезли в Дніпро. Протягом тижня там вона перенесла ще чотири операції, адже стан обох ніг був важким. Ольга вже не згадає, що саме тоді їй робили. Всі процедури й перев’язки дівчині проводили під седативними, бо знеболювальні не допомагали вгамувати біль. Часом він не припинявся, навіть коли вона просто лежала в ліжку.
“Тільки лікарі підходили з возиком, аби мене перев’язати, у мене одразу текли сльози й починалася істерика. Я нікого не підпускала. Мене везли в операційну, щоб зробити седацію. Після того, як засинала, проводили перев’язку, — розповідає Ольга й додає: — Я не могла терпіти той біль”.
Попри складний фізичний стан, з часом Ользі стало легше сприймати свою нову реальність. У Дніпрі до неї часто навідувалися близькі й рідні, які через день після трагедії залишили Добропілля. Часом мамі чи подрузі було важко стримати сльози при вигляді Ольги. Але дівчина заспокоювала їх і запевняла, що колись буде бігати. Ця впевненість почала з’являтися в Ольги, коли військова медикиня Анастасія, що її врятувала, показа дівчині соцмережі військової Руслани Данілкіної, яка втратила ногу в 19 років.
“Уже в Дніпрі я почала дивитися на дівчат із протезами, підписуватися на них в Instagram. Я слідкувала за їхнім життям, бачила, що в них усе добре. Тоді вже якось налаштовувала себе, що в мене теж усе буде гаразд. Так, це складно, але я теж зможу”, — ділиться Ольга.
Відновитися морально дівчині допоміг не тільки приклад інших, а й відчуття, що вона сама може комусь допомогти. Якось інтуїтивно після поранення Ольга почала вести соцмережі. Вона була вражена, коли на сторінку стали підписуватися абсолютно незнайомі люди й масово писати слова підтримки в коментарях. Дівчина зізнається: це надихало її жити й підставляти вже своє плече тим, хто теж переживає втрату кінцівки.
“Мені декілька разів писали хлопці, що в них така сама ситуація. Вони питали в мене поради, цікавилися, через скільки мине біль. І мені захотілося якось підтримувати людей, які зараз стикаються з цим. Мені було приємно ділитися тим, що на них чекає, на що їм потрібно звернути увагу, тому що спочатку це дійсно складно”, — розповідає Ольга.
Наразі Ольга проходить лікування у центрі воєнної травми Superhumans на Львівщині. Там дівчині вже пересадили м’які тканини зі спини й шкіру зі стегна на ліву ногу, щоб закрити кістку, а також сформували кінцівку ампутованої правої ноги. Завдяки реабілітологам через два місяці після поранення Ольга також навчилася пересуватися на кріслі колісному. Звикати до нього їй довелося кілька тижнів, проте тепер, каже, вона їздить чудово.
“Ще коли я лише лежала, до мене приходили реабілітологи, і ми робили якісь вправи. Вставали потрохи, бо в мене сильно паморочилася голова, через те, що я довго лежала. Спочатку в крісло й назад на ліжко мене пересаджував лікар, а потім я стала пробувати робити це сама. З кожним разом у мене це виходило краще”, — розповідає дівчина.
Ольга познайомилася й заприятелювала з іншими пацієнтами центру. Каже, що за чотири місяці так до всіх звикла, що навіть не уявляє, як потім звідси поїде. Три тижні тому дівчині зробили останню операцію, але попереду на неї чекають кілька етапів реабілітації. Скільки часу це триватиме, Ольга не знає, але вже виконує вправи, аби швидше стати на ліву ногу.
“Зараз ми працюємо з реабілітологами, щоб якнайскоріше стати на ліву ніжку, тому що я її зовсім не відчуваю. У мене там, мабуть, пошкоджені нерви, бо вона якась онімівша. Я чотири місяці лежала, і м’язи могли атрофуватися. Треба вже ставати на неї, щоб скоріше запротезуватися. Потім ще треба буде вчитися на протезі ходити”, — каже Ольга.
Дівчина зізнається: наразі почуває себе просто чудово. Раніше вона навіть не думала, що виявиться настільки стійкою й зможе спокійно розповідати про поранення. Тепер же Ольга живе гаслом, що не треба падати духом, через те, що вже трапилося. Каже, що важливо не здаватися й думати про майбутнє. А плани на своє дівчина вже має — після виписки Ольга хоче відкрити в Києві власний магазин і знову займатися улюбленою справою.
Раніше ми розповідали про 13-річну Яну Степаненко, яка вирішила взяти участь у Токійському марафоні, аби зібрати гроші на спортивні протези для “азовця” Олександра Жавненка. Дівчина втратила обидві ноги під час обстрілу Краматорського вокзалу в 2022 році.