Родина 40-річного фермера Сергія Радченка з Сіверська раніше вирощувала свиней, платила податки, брала на роботу людей. Перед відкритим нападом Росії у них народилася третя дитина. Тому з першими обстрілами Сергій покинув усе напрацьоване й вивіз дружину, дітей та батьків під Київ. Бо вони самі один для одного — найвища цінність. До Дня сім’ї ми розпитали, як живе родина зараз та що надихає їх не опускати руки.
Третя дитина у сім’ї Радченків з Сіверська народилася 1 грудня 2021-го — за тижні до відкритого вторгнення Росії.
“Двоє старших дітей, 15 та 13 років, виросли, не добачаючи батьків: ми з дружиною були постійно в роботі, кудись бігли. А завдяки третій дитині, мабуть, ми з глузду не з’їхали. Бо якби це все сталося, і у нас би не було немовляти, на якого ми відволікалися… Ця маленька дитина нас врятувала. Ми приділили їй більше уваги та зрозуміли, що наша сім’я — це найголовніше, що в нас є”, — розповідає Вільному радіо голова родини Сергій Радченко.
У рідному місті довелося полишити весь бізнес і власність. Чоловік зізнається: через це вони з дружиною були у відчаї.
“Коли ти втрачаєш усе те, чого досягав не один рік, куди вклав мільйони… Були дурні думки, що ми залишилися ні з чим — просто посеред чужого міста”, — згадує свій шоковий стан Сергій Радченко.
Зараз вони разом, переосмислили свій досвід та знову помалу рухаються вперед.
Сергій — уродженець Сіверська, виріс у звичайній родині. Хотів досягнути більшого, ніж мав, тому у 2009 році став приватним підприємцем. Починав з продажу пива, а згодом вирішив зайнятися свинарством. М’ясо та інші товари продавали у своїх магазинах.
“За рік відкрив перший магазин, у 2013-му — другу точку в іншій частині міста, фірмові магазини “Наша ряба”, яких у нас до того не було. У 2014 почалася війна, призупинили роботу десь на пів року. Потім почали розвиватися, скупляли м’ясо по селах. А згодом вирішили робити власну мініферму. І роками цим займалися з дружиною та батьками”, — згадує чоловік.
На створених родиною робочих місцях працювали 13 людей. Радченки мріяли стати більшим фермерським господарством, але до цього не дійшло — росіяни напали відкрито.
Жінка з трьома дітьми та батьками Сергія виїхали з Сіверська в середині березня. А чоловік залишався ще близько місяця, бо не міг покинути бізнес: ніхто з працівників не виїжджав і треба було розпродати залишки.
“Але 22 квітня у наш дім прилетіла ракета зі “Смерчів” і розкидало ці касети по всьому дворі: попало і в хату, й біля хати, і гаражі. Мене знесло з ліжка вночі — то була ніч жахів, ховалися з собакою у підвалі. Після того я вийшов надвір та вирішив, що, мабуть, треба їхати”, — згадує чоловік день, коли вижив.
Тоді підприємець поміняв пробите колесо, завантажив речі, посадив собаку на переднє сидіння та поїхав. Відтоді приїздив до Сіверська тричі — аби подивитися на свою нерухомість, зафільмувати руйнування та забрати найважливіше.
“Приїздив двічі у червні 2022-го — вивіз тоді свиней та усі підручні матеріали, наймав “скотовозку”. А у липні забрав нове обладнання магазину, шкода його було залишати. У хату відтоді був поруч “приліт”: хати, даху фактично немає, в хаті по коліно глини. Поруч у подвір’ї стояв наш самоскид — у нього був “прильот”, він вщент згорів, вигоріли всі майстерні”, — розповідає Радченко.
Після того він ненадовго приїхав у Сіверськ лише в середині березня цього року. У рідному місті чоловік навіть не ночував. Каже, за осінь та зиму місто сильно змінилося на гірше.
“Там залишатись — це дуже страшно: то того вбило знайомого, то того поранило. Відчуття таке, що міста відсотків на 70 немає. Скрізь одні вирви, все в склі та в землі. Страшне відчуття, не передати словами. Сльози на очах, розумієш: того, що було колись, мабуть, не буде ніколи. Це як страшний сон, у якому ти ніяк не можеш прокинутись. Не наважуюсь туди більше їхати, троє маленьких дітей, жінка мені постійно на це акцентує. Що не вартує воно того”, — ділиться співрозмовник.
Нині Радченки живуть за 15 км від столиці, у селі Дмитрівка, де мешкає родина двоюрідного дядька Сергія. Туди перебралися невдовзі після звільнення цього села від росіян.
“Живемо всімох у цокольному поверсі їхнього будинку. Умови більш-менш нормальні, але взимку було сирувато. Коли світла не було — опалення не було, 13 градусів тепла, грибок. Зараз більш-менш нормально”, — розповідає чоловік.
Діти цей навчальний рік займались у рідній школі онлайн. У вересні, аби підлітки спілкувалися з однолітками, батьки планують віддати їх на очне навчання неподалік від дому. Цими днями діти мають їхати на Закарпаття на літній відпочинок — з цим допомагає міська влада Сіверська.
А Сергій знову працює, зранку й до вечора.
“Тут були вільні ферми, в яких господарство було років 15 тому. Власниця дала мені 5-6 місяців на розвиток, щоб я ферму до пуття довів. Бо даху не було нормального, світло полагодили. І зараз так само займаємося свинями, потроху працюємо”, — каже переселенець із Сіверська.
Діти так само бачать тата менше, ніж хотілося б їм усім. Наймолодшому Михайликові між тим вже рік і сім.
“Буває, не бачимось два-три дні, то він на шию мені кидається і засинає просто на мені, від радості чи що. Дуже його люблю. Буває, доводиться ночувати й на роботі. Це ж господарство, і стерегти треба, нічого не кинеш. Хоч ми й живемо поруч, приїхав, а діти сплять. Я помився, тормозок узяв і знову на роботу. Доброго ранку один одному побажали і я знову поїхав — це й не вважаєш, що спілкувався”, — ділиться чоловік.
Господарство Радченків поки невелике — бо знову все з нуля, і все своїми руками.
“Планую за рік-півтора збільшити поголів’я до 200-250, але їх треба годувати. А корм недешевий, його треба запасти. Тому поки потроху — слава Богу живі”, — каже наостанок підприємець.
***
Багато фермерів Донеччини, чиє господарство трохи далі від лінії фронту, обирають залишатися та працювати попри обстріли, руйнування та забруднену мінами землю. Серед них Агасі Барсегян, він теж розводить свиней у Предтечиному, що біля Костянтинівки.
Цієї весни фермер майже нічого не посадив через близькість лінії фронту. Все, у що він вкладав сили та гроші, знищує російська армія. Але чоловік каже, що готовий боротися до останнього та починати все з нуля. Його історію розповідаємо в матеріалі “Щодня дякую Богові, що не вбило”: фермер із Костянтинівки розповів про роботу в полі на фронтовій Донеччині (ФОТО, ВІДЕО)”.