Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Петро Лозенко. Чоловік усе життя відпрацював у рідному селі в полях. Після мобілізації його вражали різні краєвиди сходу країни, місцеві, які ділилися їжею, і корови, які не боялися обстрілів. Саме цим він ділився з родиною, а не боями.
Про життєвий шлях Петра Вільному радіо розповіла його дружина Людмила Лозенко.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Петро Лозенко народився 8 вересня 1977 року в селі Германівка Обухівського району на Київщині. У рідному селі він закінчив рідну школу, а потім здобув освіту механізатора в Обухівському професійно-технічному училищі.
Після навчання відслужив строкову службу, повернувся в рідне село і все життя працював на тракторі в колгоспі — збирав пшеницю та інші культури.
У вільний час Петро любив грати в хокей.
“Вони з хлопцями збиралися та проводили аматорські матчі. Це були хлопці з нашого та сусіднього села, і вони їздили в інші села, міста, ось у Білу Церкву їздили і грали з місцевими командами”, — пояснює дружина Людмила Лозенко.
Також у вільний час йому подобалося читати книжки про війну.
“У школі він вчився поганенько, але потім настільки зацікавився історією — тільки про неї й читав. Наше село, Германівка, доволі старе, тут колись Богдан Хмельницький був, музеї є, і він дуже цікавився цим усім. Хоч і роботягою був, але розумним”, — додає вдова.
У березні 2024 року чоловіка мобілізували. Його зарахували стрільцем-помічником гранатометника до лав 114-ї окремої бригади ТрО у званні солдата.
“Ми сподівалися, що його не будуть чіпати, бо казали, що хліборобів не забиратимуть, але прийшла повістка. Він вирішив піти, пройшов ВЛК, і його одразу ж забрали”, — каже дружина.
Під час служби захисник боронив державу на Луганському, Харківському, Запорізькому та Донецькому напрямках.
“Йому було дуже важко переносити службу. Але був і позитивний момент. Він же постійно працював і нікуди не їздив, навіть у відпустки не ходив. А на службі їх постійно перекидали в різні місця, і він казав, що йому це подобається, хоч вони й були майже завжди в руїнах. Він хоч бачив якісь нові місця”, — говорить Людмила.
Ще Петра вражали місцеві жителі Донеччини.
“Якось вони тренувалися стріляти, а там дід корів пасе, ходить по полю. Вони кричали, щоб він тікав, а він не слухає, каже: “Я звик, і корови звикли, вже не реагують на постріли”. Ще казав, що деякі місцеві допомагали їм. Приїжджали в село, займали порожні хати і садили бабі картоплю. А вона потім їм вареники робила та приносила ввечері. У відповідь вони хлібом ділилися, бо їм у села не привозять. Бабусі були такі вдячні за хліб, що потім на борщ їх кликали. Так і жили, допомагаючи бабусям.
Але останнє, що я почула від нього телефоном, було сумне: “Я хочу додому”, — розповідає дружина військового.
Найважчі спогади у чоловіка були з Серебрянського лісу.
“Їх якось відкомандували до 3-ї штурмової бригади, і вони опинилися в Серебрянському лісі. Окопи рили і провели там декілька тижнів. І він потім згадував, що там просто нічого вже немає — весь ліс спалений”, — згадує Людмила.
Захисник під час служби діставав поранення, але повернувся до війська після реабілітації.
“Перше поранення він дістав у бліндажі. Вони побачили дрон, сховалися, але той усе одно скинув газову гранату, і їм тоді дісталося. У нього рот, ніс, очі — все було обпечене. Потім у жовтні він дістав осколкове поранення. Тоді його відправили у шпиталь, а звідти відпустили додому. Це був останній раз, коли ми його бачили”, — розповідає дружина.
7 січня 2025 року Петро загинув поблизу села Новопіль Новопавлівського напрямку.
“У нього тоді влучив FPV-дрон, але він був живий, просто поранений. Приїхала евакуація, його поклали в пікап. Хлопці сіли всередину, а він був у кузові. І тут прилетів другий дрон та влучив у нього. Після цього врятувати його вже не могли”, — ділиться Людмила.
Поховали військового 11 січня у рідному селі Германівка.
“Він завжди виконував бойові завдання з високою відповідальністю. Це чоловік, який і командиру висловить усе в обличчя, і зробить все, що треба. Він був природженим лідером, старшим групи, який підтримував менш досвідчених новобранців. Неодноразово виконував завдання на “нулі”. Хлопці казали: “Це був нормальний дядько, справжній господар, який завжди дбав, щоб усе було красиво. Як тільки ми заходили в нову хату, він керував облаштуванням, шукав, як зробити електрику і так далі”, — переказує дружина, що казали про Петра побратими.
Чоловіку назавжди залишиться 47 років.
“Він був дуже добрим та люблячим. Завжди всім допомагав — кого в селі не спитай. Дуже любив своїх дівчат і пишався ними. Називав їх квіточками. Вони закінчили гімназію із золотою медаллю і навчаються на лікарів. Коли він лежав у шпиталі, всім розповідав, що його доньки також стануть лікарями, і так само рятуватимуть життя.
Знаєте, він же усе своє життя провів у цьому “грьобаному” полі й нічого, крім нього, не бачив. Боже, мені так шкода через це”, — горює дружина.
У захисника залишилися мати, дружина та дві доньки.
Рідні Петра прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.