Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Іван Лучко. Чоловік жив у Соледарі та працював на заводі “Кнауф”. Після початку повномасштабного вторгнення він кілька разів потрапляв під обстріл у рідному місті, після чого евакуювався. Пізніше Іван долучився до війська й через декілька місяців загинув на Курщині.
Про життєвий шлях Івана Вільному Радіо розповіла його сестра Христина Біла.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Іван народився 12 січня 1993 року у Соледарі. Після 11 класів сільської школи вступив до Соледарського професійно-технічного ліцею. Там хлопець здобув фах слюсаря з контрольно-вимірювальних приладів.
“Потім він хотів здобути вищу освіту та вступив до горлівського вишу на інженера-механіка, але почалась війна, і виш опинився в окупації. Він не встиг його закінчити й повернувся додому”, — говорить сестра захисника Христина.
Після повернення до Соледара Іван влаштувався охоронцем на підприємство “Кнауф Гіпс Донбас”. У вільний час любив відпочивати за комп’ютером.
“Він міг повністю розібрати та зібрати комп’ютер, як телефон. А так здебільшого проводив час за комп’ютерними іграми та дивився щось”, — зазначає Христина Біла.
Серед захоплень чоловіка був і спорт.
“Ми дуже любили грати у футбол, особливо, коли я ще була маленька. У нас біля дому було поле, і ми на ньому грали. Хлопці та дівчата збиралися пограти із сусідніх дворів. Ще він декілька разів ходив на тренування з боксу, але йому щось не сподобалося. А футбол дуже любив: дивився, сам грав, був фанатом”, — згадує сестра.
У рідному місті чоловік декілька разів потрапляв під обстріли окупантів.
“Коли він ще не евакуювався, був обстріл “Кнауфа”, і він якраз чергував там. Пощастило, що відійшов якраз від місця — і туди прилітає. Його тільки шибками обсипало, він обтрусився — і все. Потім він якось уже вдома був, стояв на балконі, і пролунав вибух. Його тоді контузило й відкинуло в кімнату. Після цього у травні 2022 року він із мамою виїхав до Черкаської області”, — розповідає сестра.
На новому місці чоловік влаштувався на швейну фабрику. Але згодом сестра забрала брата до себе в Київ. Тут Іван також знайшов роботу — працював пакувальником на підприємстві.
6 грудня 2024 року Івана призвали до лав ЗСУ. Його сестра розповідає:
“Пішов зранку на роботу як завжди, ми нічого не знали. А ввечері зателефонував: “Я на ДВРЗ” (місцевість у Дніпровському районі Києва, — ред.). І я поїхала до нього, хоч відвезти йому речей”.
Іван пройшов навчання в Десні, після чого його відправили боронити Сумщину. Бійця зарахували до лав 82-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ.
“На навчанні він відверто казав, що йому було дуже важко. Там він ще й захворів на двобічну пневмонію та два тижні пролежав у лікарні. Через це його залишили ще на один термін навчання. Згодом він знайшов друзів, і враження стали позитивнішими. Казав, що вже добре стріляє. Якось він першим почув, що летить навчальна граната, і закричав усім: “Біжимо!” — переказує Христина.
Захисник хотів стати оператором БПЛА, але був призначений до піхоти. Попри все, за словами родичів, Іван ніколи не скаржився на службу, бо не хотів засмучувати рідних.
3 квітня 2025 року захисник вирушив на своє перше бойове завдання.
“Тоді він зателефонував і попросив, щоби я мамі не казала, що він уже на “бойових”. Але я навіть не знала, на якому напрямку. Ми чекали, коли він вийде на зв’язок. А 12 квітня мені повідомили, що брат зник безвісти. Ще за деякий час сказали, що його знайшли, але, на жаль, він загинув”, — із сумом говорить сестра.
Пізніше з’ясувалося, що трагедія сталася 10 квітня 2025 року в Курській області.
“У документах від ТЦК було написано лише: “Загинув у бою за Батьківщину”. Потім мені передали папери, в яких зазначалося, що він загинув внаслідок ураження осколками від снаряда”, — ділиться Христина Біла.
Івана Лучка поховали 29 квітня на Алеї Слави Берковецького кладовища, що у Києві.
“Нам одразу сказали, що впізнання не буде, і я почала благати: “Як так? Покажіть мені хоча б руки”. У нього була особливість на одному пальці, і коли я побачила руки, впізнала, що це він. Але голову та все інше накрили і не показали, бо сказали, що в нього розтрощений череп. Я тоді була у шоці, але досі думаю про це й шкодую. Хотіла побачити його повністю, щоб зрозуміти, що з ним сталося. Але заспокоюю себе тим, що краще пам’ятати його таким, яким він був за життя”, — говорить сестра.
У чоловіка залишилися мати, сестра та племінник. Дружини та дітей він не мав.
“Мій брат був дуже доброю й веселою людиною. Так, він був запальний, і, як усі брати й сестри, ми в дитинстві сварилися. Але коли подорослішали — завжди добре спілкувалися. Він постійно був із племінником, ніколи не відмовляв у допомозі — завжди приїжджав, переносив речі й так далі. Нам його дуже не вистачає”, — ділиться Христина.
Світла пам’ять.